Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 610

Мудру й доброзичливу Надію Рудько в її рідному селі знають не лише дорослі, а й малі. Не оминає її оселю дітвора з колядками й щедрівками. А ще, мабуть, найчастіше навідується листоноша, яка приносить їй листи. І 80-річна Надія Гнатівна, отримавши звісточку від рідних чи знайомих з різних куточків України, не гаючи часу їм відписує.
— У молоді роки у мене було шістнадцять адресантів, а нині лише шість, — зауважує пенсіонерка.
І надісланий лист у редакцію якраз став приводом для нашого знайомства. Бо для самотньої Надії Гнатівни уже довгі роки газета залишається і порадницею, і розрадницею. Навіть у найскрутніші часи жінка не відмовлялася від передплати часопису.

«Була втішена тим, що газета відзначила 100 років читацької любові. Але раптом, як грім з ясного неба, дізнаюся, прочитавши у часописі, про загрозу смерті українській пресі, — написала до редакцій Надія Рудько. — Краще б я померла, аніж дочекатися такого. Тоді і для мене замовкне світ. Вірю й сподіваюся, що ці прикрі негаразди оминуть газету. От, приміром, я хоча й маю великий стаж фізичних труднощів та важкої хвороби, за життя мені доводилося не раз боротися, і я перемагала».
І справді, наша читачка із тих незламних оптимістів, які покірно не сприймають те, що підготувала їм доля.
Ще у дитинстві її вразив смертельний вірус. Можливо, й не навчалася б у  школі, якби не дбайливий татко, який повернувся з війни, носив її на руках аж до п’ятого класу. У школярки було велике бажання стати на ноги, і воно здійнилося, хоча чимало зусиль довелося докласти.
— Якось тато мене попросив, щоб я написала листа командиру роти, з яким воював. Спочатку нелегко було писати неслухняною рукою, а потім призвичаїлася. — розповідала пенсіонерка. — А згодом листування стало моїм улюбленим заняттям. Коли я йому читала написане, то він казав, що я наче його думки читаю. А потім знову вже нещасний випадок збив мене з ніг. Якраз на подвір’ї бавилися діти, коли прибігла розлючена корова. Я намагалася її прогнати, але тварина мене покалічила. Тоді, здавалося, уже не було надії, що ходитиму. Проте батько відвіз мене у Київ, до свого брата, а той уже прилаштував у столичну лікарню, де я довго лікувалася, а коли стала на ноги, то була дуже втішена. Хоча мені призначили групу інвалідності, але я не хотіла сидіти вдома, а працювала на різних роботах...
Тяжко пережила Надія втрату матері, а потім батька, хоча було їй уже за 50. Діймала самотність, сумні думки не давали спокою. Та біда сама не ходить, а ще й діточок водить, — продовжувала Надія Гнатівна, — знову нещастя мене спіткало. — І треба ж такому статися, що коли прийшла за соломою, на мене обвалилася скирда й хребет покалічила. Майже два місяці була прикута до лікарняного ліжка. Віра у Бога завжди мене підтримувала. І з ласки Божої я знову відчула землю під ногами.
Повернувшись додому, знайшла для себе посильну справу — сім років заготовляла лікарські рослини. У лісі, долинах, лугах збирала цілющі трави, біля них набиралася енергії та сил. Хоч і невеликі гроші платили їй на заготівельному пункті, зате раділа, бо турбот їй вистачало. Уже сама дивується, де у неї бралися сили, бо до святих місць добиралася, долала неблизький шлях. Щоправда, нині іде пішки тільки до церкви, майже два кілометри по горбистій дорозі.
А ще є у пенсіонерки помічниці, дві Ольги, братова та соціальна працівниця. Намагається їх побутовими клопотами не обтяжувати, бо ще хазяйнує сама, та навіть уже подбала про дрова на зиму.
Хоча на матеріальну скруту не нарікає, та, схоже, монахи у келіях живуть розкішніше. Скромність побуту Надії Рудько вражає, бо не побачила ані телевізора, ані холодильника, та й мобільним телефоном жінка не користується, зате на столі вгледіла свіжий номер рідних «Подільських вістей».
— Нема більшого щастя для мене, аніж читати вашу газету. Хотілося б, до ста літ перечитувати її, та на все воля Божа, — усміхаючись, сказала, проводжаючи мене за ворота. І, прощаючись, благословила, наче рідну доньку.