Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 439

Із перших днів війни аж до Перемоги пройшов фронтовими дорогами Володимир Коваль. Хоча кажуть, що час стирає пережите, але це не про Володимира Аксентійовича. Донині він пам’ятає прізвища своїх командирів, зринають перед очима побратими, з якими йшов у бій. Був поранений, а в тілі носить осколки, які досі нагадують.

У 1940 році його, селянського сина, призвали служити в ряди Червоної армії: чесно виконував молодий солдат свої обов’язки, старанно вивчав довірену йому військову техніку. І раптом — війна. Пізнав гіркоту відступу під натиском ворога. Ризикував життям, хоча страху й не відчував, але так хотілося вижити й дійти до Берліна.
Визволяв Київ, Тернопіль, українські міста та села. Бої були запеклі, бо ворог не хотів відступати. Мужніли та гинули в боях воїни.
Пригадав, як за успішні дії під час визволення Варшави від німецьких загарбників Верховний головнокомандуючий оголосив подяку всьому особовому складові полку. Терміново були потрібні дані про розташування ворога. Командир  викликав Володимира Коваля. Двоє молодих бійців переодяглися в німецькі мундири і вели «полоненого». Таким чином троє розвідників проникли у ворожий тил. Очі уважно фіксували кожен ворожий об’єкт. Пам’ять закарбувала, все, що могла. Так дійшли аж до штабу. Надвечір повернулися до своїх, правда, під час повернення отримав поранення в ногу. Товариші допомогли добратися до своїх. А вже вранці війська пішли в наступ.
Лікувався в польовому шпиталы, а за цінні відомості бійця нагородили медаллю «За відвагу».
Після лікування повернувся у свою частину. Бойові шляхи-дороги привели його на німецьку землю. Його військова частина брала участь у форсуванні ріки Одер за 50 кілометрів від фашистського лігва.
— З гучними «ура», зі сльозами радості солдати салютували особистою зброєю звістці про закінчення війни, —  продовжував 98-річний Володимир Коваль.
У 1946 році він, капітан, повернувся додому в рідні Щербівці. Там застав двох братів — Петра і Василя, які пройшли всю війну і повернулися додому також із бойовими нагородами.
Незабаром оженився. Вступив до кооперативного технікуму. Понад тридцять років працював у торгівлі на різних посадах. Минуло два роки, як померла дружина — Людмила, разом із нею виросли і виховали двоє дітей — дочку Євгенію і сина Василя. Дочекалися чотирьох внуків і трьох правнуків. Прийшла старість, а з нею неміч, хвороби.
Довелося залишити дім у селі, який будував з дружиною. Переїхав до дітей і не шкодує. Турбуються про довгожителя донька Євгенія та зять Олександр. А в поважному віці, зауважує Володимир Коваль, затишно, коли найрідніші поряд.