Коли переступила поріг дому подружжя Слив’янчуків, мене зустріли двоє дівчаток. Хоча й сестрички, але такі різні. Але відразу ж побачила, що Даша схожа на татуся, а Діана — викапана мама. Та й подружжя запевняло: не вперше про це чують. «Отож таки нам вдалося  відшукати саме своїх донечок», — радіють Анна та Володимир.

...Вони навчалися у різних вузах, а познайомилися у рідному містечку. І відтоді намагалися не розлучатися. А коли побралися, то були впевнені, що попереду в них стелеться радісне й щасливе життя. Проте випробування не забарилися. Анна потрапила в аварію й через травму хребта провела довгих три місяці в обласній лікарні. А Володимир ні на мить не сумнівався, що його дружина повернеться до повноцінного життя й терпляче чекав її одужання. І таки настав той радісний день, коли Анна повернулася додому, а невдовзі знову зайнялася улюбленою роботою.
Але думка про те, що життя таке швидкоплинне, не полишала її. Та чи встигне вона виховати дітей, якщо гаятиме час? І вирішила прихистити сирітку, а чоловік її підтримав. Наполегливо шукала свою дівчинку на сайтах дитбудинків. І начебто знайшла її, але дізналася, що у тримісячному віці Даші прооперували серце. Та все ж подружжя поспішило у сиротинець, аби познайомитися з дівчинкою. Уже з першої зустрічі Анна та Володимир душею прикипіли до сирітки, яка горнулася до них. Проте чомусь працівники дитбудинку узялися відмовляти їх від усиновлення. Запевняли, що дівчинку невчасно та невдало прооперували. А попереду в бідолашної сирітки ще одна операція — складна і надто дорога. Та чи витримає серце дитини?
Подружжя навіть засумнівалося, чи зможе оплатити лікування сирітки, чи одужає маля. Сумні думки накочувалися одна на одну, втім ні Анні, ні Володимиру не хотілося розлучатися з дівчинкою. І вони вирішили поїхати на консультацію до столиці. У київській клініці знайшли лікаря, який у 2010 році прооперував Дашу. І справді, запевнив лікар, дівчинку знову необхідно оперувати. Проте нові методи лікування у кардіології творять дива, і Даша неодмінно одужає. Так воно і сталося. Щоправда, додала тривоги подружжю Даша, коли перебувала у київській клініці, але нині вони не натішаться нею — життєрадісною й непосидючою.
А коли вперше Анна та Володимир побачили п’ятирічну Діану, то їх теж охопив смуток і жаль. Дівчинка здивувала своїм маленьким зростом та вагою близько дев’яти кілограмів. Вона була схожа на дворічне дитя. Лікарка озвучила безліч діагнозів її хвороб і була впевнена, що подружжя відмовиться від своїх намірів. Однак Анна її здивувала, бо запитала лише, коли народилася сирітка. Як дізналася, що восьмого грудня, то зраділа. «Адже це наше щасливе число, — пояснила мені 27-річна Анна, — бо ж восьмого березня день народження у Даші, а восьмого травня — у племінника Данієля».
Звісно ж, Діані, як і всім сиріткам, бракувало турботи й любові. А відчуваючи повсяк-
часне піклування батьків, дівчинка зміцніла, за півтора року підросла на 16 сантиметрів та й вага її значно збільшилася. Щоправда, Діана погано розмовляє, але Анна наполегливо з нею займається. Допомагає їй і сестричка, хоча й на два роки молодша, але розрізняє усі кольори й знає алфавіт.
Анна впевнена, що доньки надолужать прогаяне. І нині вона докладає усіх зусиль, аби Даша та Діана виросли здоровими й розумними. А із щоденними проблемами сама не впоралася б, як би не підтримка чоловіка.
Хоча в такому молодому віці не кожне подружжя зважиться обігріти любов’ю дітей  з особливими потребами. Однак ні Анна, ні Володимир інакше не хочуть та й не вміють жити. Бо вважають, щоб без клопотів про донечок їхнє буття стане безнадійно сірим та нудним.