Не уявляла Людмила Овдіюк, що її Леоніду на долю випаде війна — нещадна та безжальна. А син опиниться в самісінькому її епіцентрі. Однак про своє перебування на лінії фронту ніколи не розповідатиме матері. Та якось жінка увімкнула телевізор, на екрані — справжнісінька війна. Від побаченого охопив страх — земля здригалася й горіла від вибухів снарядів. Ураз серед тієї вогняної заметілі почула такий знайомий і рідний голос Леоніда. І, схиливши голову в молитві, благала Господа, аби вберіг її синочка в тому смертельному двобої з ворогом.

Іншого життя, під мирним спокійним небом, бажала йому. Так воно і було. Син, познайомившись із дівчиною Анею, яка гостювала в своєї тітки, вирішив одружитися. Благословила його мати на довге і щасливе сімейне життя. Невдовзі молодята вирішили переїхати на Луганщину, де народилася й зростала Аня. Усе задумане та омріяне в них здійснилося. У містечку Металіст звели свій дім, облаштували його. На радість та втіху батькам підростав синочок Дмитро. Леонід, закінчивши вищу школу міліції, працював у правоохоронних органах.
Та раптом у тихе спокійне життя подружжя увірвалася війна.
Із болем та сумом Леонід Овдіюк та його дружина залишили дім, в який вклали свою працю та тепло душі, селище, що стало уже рідним. Влітку 2014 року з окупованого російськими найманцями Металіста переїхали в звільнене Щастя, де було неспокійно.
Тоді більшість працівників райвідділу міліції перейшли на бік ворога, а меншість, і, зокрема Леонід Овдіюк, залишилися вірними присязі українському народові та вирішили обороняти рідну землю. Адже зрадники зраджують насамперед самих себе, переконаний Леонід Овдіюк.
— У нашому відділі було майже 150 співробітників, а залишилося менше половини. У 2014-2015 роках, деякі намагалися вийти зі мною на зв’язок. Проте я, як громадянин України, представник правоохоронних органів, залишився вірним своїй країні та народові, — сказав Леонід Овдіюк в інтерв’ю для фонду «Повернись живим».
І розпочалася служба у батальйоні «Луганськ-1» — небезпечна, з постійними обстрілами, виснажлива, без права на ротацію. Разом із своїми побратимами сумлінно виконував непросту місію, дбаючи про правопорядок та забезпечення стабільного функціонування деяких міст прифронтової зони.
Знову, увімкнувши телевізор, із завмиранням серця Людмила Михайлівна спостерігала за сином. Її Льоня, видершись на самісіньку верхівку водонапірної вежі, намагався закріпити український прапор. Аж заклякла від страху. Адже від сильного вітру вежа, заввишки як чотирнадцятиповерховий будинок, дуже хиталася. До того ж розпочався обстріл. Та все ж великий синьо-жовтий прапор, який волонтери привезли зі Львова, замайорів над Щастям. Сміливістю Леоніда Овдіюка захоплювалася уся країна, проте мати героя тривожилася за сина, бо така витівка мало не коштувала йому життя.
— Син звик до військового життя, та про інше, спокійніше, не хотів навіть чути, — розповідала Людмила Михайлівна. — Якось пожалкував, що не може приїхати у мій день народження, аби привітати.
Все ж зумів син несподіваним сюрпризом розчулити свою матусю.
— У день народження зранку зателефонував мені Льоня, а потім ще й вітала Аня та онуки. Проте ніхто не обмовився, що мене чекав сюр-
приз. Уже пополудні почула стукіт у двері, відчинила, а там незнайомий чоловік стоїть із величезним букетом квітів, який син надіслав за тисячі кілометрів.
А через декілька днів із телевізійних новин дізналася, що, патрулюючи околиці селища Трьохізбенка, Леонід зі своїми побратимами отримав поранення від вибуху міни. Комбат Сергій Губанов від травм помер у лікарні. Ця втрата стала болісною для Леоніда. Адже він разом із легендарним полковником протягом шести років несли службу на лінії вогню. Леонід лише запам’ятав як потужний вибух збив його з ніг і, упавши на землю, не зміг поворухнутися. За його життя та ще двох бійців боролися лікарі. Світила медицини не давали Леоніду жодного шансу на одужання. Адже вкрай тяжкі поранення у живіт, ногу та шийний відділ хребта були несумісні із життям.
— Від мене уже ніхто нічого не приховував. Сина ввели у медикаментозну кому і гелікоптером доправили до Києва. Не хотілося вірити, що їду з ним попрощатися. Безупинно просила Бога, аби благословив мого синочка на життя, а з труднощами він впорається. Операція пройшла успішно. Його чекала тривала реабілітація, а Льоня наполегливо й уперто докладав зусиль, щоб зробити перші кроки, промовити перші слова.
Наперекір прогнозам лікарів, Леонід вижив, дає собі раду і, після реабілітації в Америці, вірить, що повернеться до святої справи — захищати рідну землю.
Ця публікація була підготовлена ще до чорного лютневого дня, коли Росія віроломно і підступно вдерлися на нашу рідну землю. Вся Україна в небезпеці і вогні.
Серце матері нетішинського Героя нині пронизане нестерпно пекучим болем. І вона ревно молиться за захисників нашої Вітчизни. «Додай, Боже, сили нашим синам — воїнам, яким нині важко до знемоги, допоможи вберегти їх від смерті. Ти допоміг мені. Слава Тобі, Господи. Збережи нашу Україну».