Надрукувати
Категорія: Політика
Перегляди: 1071

З початку агресії на Донбасі склалася така сатанинська традиція, за якою російські «брати» організовують криваві акції напередодні великих державних українських свят. Так трапилося і напередодні Дня Конституції, коли в Києві був підірваний у службовому автомобілі полковник Головного управління розвідки Міноборони України 38-річний Максим Шаповал. Цього ж дня в селі Іллінівка Костянтинівського району на Донеччині також в автомобілі підірвали полковника СБУ Юрія Возного. Якщо до цих убивств додати й загибель ще одного полковника СБУ 39-річного Олександра Хараберюша, машину якого у кінці березня диверсанти підірвали в центрі Маріуполя на Донеччині, то складається враження, що кремлівські керманичі цілеспрямовано знищують тих, хто найбільше їм дошкуляє.

Але однакові методи убивств – підрив автомобілів – наводять на думку, що тим самим закляті брати демонструють свої нічим і ніким не обмежені можливості в Україні. Мовляв, дивіться, як ми знищуємо ваших найкращих спеців за одним шаблоном і ваша влада нічого з цим удіяти не може. То що казати про звичайних громадян, які в своїх домівках тепер уже беззахисні не лише перед місцевим криміналітетом і корумпованими чиновниками, але й перед зовнішнім ворогом?
А те, що вони найкращі і тому дуже небезпечні для Кремля, не виникає ніяких сумнівів. Максим Шаповал не лише розробляв і керував розвідувальними спецопераціями у глибокому тилу окупантів, але й сам брав у них участь. Завдяки йому і діям його підлеглих делегація України в Гаазі змогла документально довести причетність Росії до збройної агресії.
Тільки окупанти знають, скільки зробив Олександр Хараберюш і як керівник підрозділу, і як звичайний опер, аби знешкодити агентурні мережі агресора в Маріуполі. «Безпека таких найцінніших хлопців як Максим Шаповал, Юрій Возний, Олександр Хараберюш, підірваних в своїх автомобілях, практично за однією і тією ж технологією, не повинна бути їхньою особистою справою. Це елементарні азбучні компоненти сучасної війни. Саме війни Росії проти України», – сказав з цього приводу генерал СБУ Євген Марчук.
Ці убивства ще раз доводять, що ми маємо нині війну не лише на сході країни, але й у кожному селі і місті, на кожному порозі. Бо вона ведеться у різних формах: інформаційній, ідеологічній, терористичній, економічній, історичній, політичній, морально-етичній. Просто убивство патріотів – чи то офіцерів розвідки і служби безпеки, чи то рядових учасників бойових дій – найбільш помітні і резонансні злочини кремлівського керівництва. І в цій ситуації ніхто, в тому числі жінки і діти, не можуть почуватися навіть у відносній безпеці, бо ж наступний автомобіль може вибухнути поруч з бензовозом чи біля дитячого садочка. Та й навіть палкі прихильники «русского мира», яких чимало в Україні, також можуть опинитися в зоні ураження чергового вибуху, бо тротилу чи пластиду байдуже до політичних симпатій чи антипатій його жертви.
А в тому, що вибухи обов’язково будуть, сумніватися, на жаль, не доводиться, бо ж маємо 1974 кілометри сухопутного кордону з Росією і закрити його так, щоб не допустити переходів диверсантів, неможливо, а «стіна Яценюка» в історії України, напевно, займе місце поряд із «потьомкінськими деревнями». Та й легально подолати кордон московським агентам зовсім не складно, якщо врахувати, що громадяни Росії вільно в’їжджають в Україну. Та й невідомо, скільки маємо корумпованих силовиків і відверто проросійських політиків. Є вони і в спецслужбах, і в силових структурах, і у владі, і на кордоні, про що свідчать декларації чиновників. А ще ж є чимало людей, які все життя мешкають в Україні, ненавидять її і радіють загибелі її захисників. Саме серед них чимало інформаторів, потенційних диверсантів та терористів. Та й не варто забувати, що російська агентура формувалася протягом усіх років незалежності. Тому московські диверсанти почуваються в Україні, як у себе вдома.
Не варто сподіватися і на те, що реалізація «плану Макрона», який має на меті досягти врегулювання ситуації на Донбасі, про який ішла мова на зустрічі українського і французького президентів, призведе до швидкого припинення кровопролиття на сході. Бо хоч Франція і Німеччина й визнають факт російської агресії проти України, але це не означає, що Москва відмовиться від своїх загарбницьких планів. «За нашими оцінками, стратегічна мета Москви в Україні – підтримувати довгостроковий вплив на Київ і протидіяти спробам України інтегруватися в західні інститути», – заявив директор національної развідки США Ден Коутс на засіданні сенатського комітету з розвідки.
Під таким кутом зору масштабна кібератака, якої зазнала Україна минулого вівторка, вже не виглядає як спроба групки злочинців заробити на шантажі користувачів комп’ютерів. Розміри збитків, завданих кіберзлочинцями, напевно, ніколи й не будуть підраховані, але чи не вперше у вітчизняній історії десятки тисяч людей відчули на собі її наслідки. Тому спеціалісти з інформаційної безпеки схиляються до думки, що новий вірус мав на меті викликати паніку серед українців, котрі вже втомилися від війни і крові своїх співгромадян та свавілля чиновників. Напевно, в Москві вирішили, що невдоволення нинішньою владою, яка сама створює причини для недовіри, можна використати у гібридній війні як ще один вид зброї. Саме тому три чверті всіх проявів вірусу PetyaA припало на Україну. Можливо, років через 20 чи 30 хтось із учасників цієї спецоперації й розповість, чи вдалося повністю досягти саме тієї мети, яка й ставилася. Але зрозуміло і те, що наступна подібна атака плануватиметься з урахуванням отриманого досвіду, і тоді вже мова може йти навіть про національну безпеку.
Тому відповідні висновки повинні зробити після «чорного вівторка» і очільники нашої держави. Бо дуже не хотілось би, щоб у масштабах усієї країни трапилося так, як із моїм знайомим айтішником, котрий минулого року після вірусної атаки значно менших розмірів попереджував керівництво своєї досить солідної організації про можливі наслідки від масованого застосування якоїсь нової шкодочинної програми. Тоді він по пунктах розписав, що і як потрібно зробити, аби мінімізувати збитки чи й узагалі уникнути їх. Та на свої попередження і пропозиції отримав відповідь, що за наслідки відповідатиме він особисто, а оплачувати запропоновані ним «захцьонки» ніхто не буде, бо це «даремна витрата коштів». Того ж дня він написав заяву на звільнення, як сам пояснив, не тому, що злякався відповідальності, а тому, що не має наміру «…тратити своє життя на роботу з людьми, які не розуміють, чим насправді мають займатися на своїх керівних посадах».