А можливо, вже подумав би заокеанський медичний всезнайко й про зміну професії, якби минулого тижня подивився передачі українських телеканалів. Бо ж з такою ретельністю і доскіпливістю у телестудіях обговорювалися усілякі тонкощі здачі різних аналізів претендентами на президентське крісло, що герой однойменного телесеріалу, мабуть, відчув би себе повним невігласом у медицині. Принаймні, таке враження складалося від тих телепередач. І все це могло би бути смішним, якби не було так сумно.

А сумно від того, що інформаційний простір України вже давно перетворився на такий собі ефективний кишеньковий інструмент керування суспільством, за допомогою якого фінансово-політичні й бізнесові групи та сім’ї легко досягають своїх цілей. І саме прикладом геніального використання телевізійного ресурсу й стала вся передвиборна кампанія і вихід у другий тур президентських перегонів Володимира Зеленського. Тільки от передумови для такого розвитку подій створила нинішня влада на чолі з діючим президентом Петром Порошенком. Бо хіба не вона — нинішня влада — повністю усунулася від захисту інформаційної безпеки держави? І є ж у нас міністерство інформаційної політики України (МІП), та хто про нього чув? Хоча в Положенні про його діяльність чітко записано: «МІП є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади в сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема, з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів».
Що ж воно робить? Чим займається? Може, підтримує реформовані місцеві засоби масової інформації? Може, координує протидію інформаційній війні, яку веде проти нашої країни пропагандистська машина північного сусіда-агресора? Чи підтримує ЗМІ через реалізацію державних програм, як це робиться в інших європейських державах, які дбають про свою інформаційну безпеку? Чи приструнила розгнузданість керівництва державного(!) підприємства «Укрпошта»? Нічого цього, на жаль, не робиться!
А якщо так, то й немає чого дивуватися, що під час передвиборної кампанії і Президент, і його владна команда зазнавали такої нищівної критики від усіх претендентів на президентську булаву — через доведені до фінансового відчаю ЗМІ. Немає чого вражатися, що за останніми соціологічними опитуваннями, 82 відсотки громадян не вважають війну головною проблемою України, ніби настав уже мир та благодать, і не гинуть наші захисники на фронті (п’ять балів російській пропаганді! Це її заслуга! Здається, в умовах війни на чужій території, такого ще нікому й ніколи не вдавалося!). І немає чого й розводити руками, що пересічні громадяни доведені нашими політиками до такого відчаю, що бояться вголос зізнаватися, за кого голосували, бо ризикують за своє КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ВИБИРАТИ бути звинуваченими у всіляких гріхах аж до навішування ярликів «агентів Кремля».
Сумно ще й тому, що попри найсолодші обіцянки кандидатів у президенти, по суті, сподіватися на різке і швидке покращення життя громадян чи радикальну реформу державної системи не доводиться, хто б не посів керівне крісло на Банковій. Бо на тлі нашого стрімкого зубожіння йдеться лише про зміну при владі одного клану — державно-бюрократичного на клан бізнесово-олігархічний. І кожен із цих кланів має свої потаємні плани, про які не прочитати у жодній передвиборній програмі і не почути на жодному політичному шоу чи мітингу. Напевно, немає потреби доводити, що інтереси кланів аж ніяк не співпадають з бажаннями і сподіваннями простих українців, а швидше навпаки. Єдиний спосіб дізнатися про ті приховані за сімома замками задуми, це проаналізувати за рік-два, що з обіцянок насправді виконано, а що виявилося звичайнісінькою брехнею. Хоч і передвиборною. Але це вже не компетенція доктора Хауса…