Друк
Категорія: Політика
Перегляди: 205

За літніми домашніми клопотами, відпочинком на морях, у тому числі й зарубіжних, і на городах, а ще ремствуваннями на спеку більшість українців якось і забула, що вже шостий рік Росія веде проти України гібридну війну.

Саме більшість, бо меншість — сім’ї тих, хто зараз на фронті, і волонтери — про неї завжди пам’ятали. І лише одночасна загибель чотирьох морських піхотинців під Павлополем, нагадала всім, що війна таки триває, а «хлібне перемир’я», на яке покладав такі великі надії шостий президент України, котрий перед виборами заявив, що війна закінчиться тоді, коли перестануть стріляти, так і залишилися благим наміром. Хіба ж це перше перемир’я? Їх вже було та й було… А кров українців на своїй землі й далі ллється.
Бо для настання миру замало, виявляється, віддати наказ бійцям Збройних сил України припинити вогонь, а треба, щоб такий же наказ віддав і господар Кремля. Він і тільки він може покінчити з цією війною, бо нині почувається таким же всесильним, як у минулому були імператори-самодержці (недаремно ж герб із короною, скіпетром і державою, хоч Росія ніби ще республіка, а не монархія). Правда, до могутності Катерини ІІ, наближені якої стверджували, що «при нас ни одна пушка в Европе без позволения нашего выпалить не смела», йому ще далеко, але у своїй «імперії» він «повелевает» і «властвует по своему разумению». І ніякі дзвінки президента Зеленського чи будь-кого іншого всерйоз сприймати не збирається. Інакше після телефонної розмови між президентами щось таки та змінилося б у кращу сторону. Але ж ні — обстріли продовжуються, а наші хлопці гинуть і дістають поранення.
Та нова владна команда чомусь не наважується відкрито заявити, що «хлібне перемир’я» зірвано з вини Росії і війна на Донбасі перейшла в чергову стадію ескалації. Натомість називають війну «провокацією», хоча в офісі президента у вівторок і повідомили про можливість повномасштабного вторгнення Росії в Україну, про що свідчить концентрація її військ і авіації на наших кордонах.
А із заяви Володимира Зеленського, котрий закликав терміново провести зустріч на найвищому рівні у Нормандському форматі, Путін може хіба що посміятися, добре знаючи настрої в офіційному Берліні і Парижі, які й дозволили повернутися делегації Росії до Парламентської асамблеї Ради Європи. Тому не варто сподіватися, що зустріч у Нормандському форматі відбудеться найближчим часом. Але навіть якщо таке диво й трапиться, то користі Україні від того буде дуже мало. Обійдеться хіба що «глибоким занепокоєнням». Та про ті занепокоєння ми вже чули не раз і не два.
На жаль, не виходить сподіватися на поліпшення і після втручання в ситуацію на Донбасі президента США Дональда Трампа. Бо якось аж дуже вже непереконливою здається його заява про те, що Зеленський спроможний і сам домовитися з Путіним. Якби міг, то, мабуть, Трампа на поміч не кликав би. Та й перед тим, як це сказати, мав би Дональд пригадати, що Сполучені Штати Америки за умовами Будапештського меморандуму зобов’язувалися допомагати, «… в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії». Україна вже шостий рік жертва акту агресії та ще й одного з гарантів, а меморандум так і залишився меморандумом. Тобто, таким же папірцем, як і угода про «хлібне перемир’я».
Мабуть, немає потреби нагадувати, яке то горе батькам і дітям проводжати в останню путь своїх найближчих, загиблих на війні. Але ще страшніше усвідомлювати, що їхні жертви можуть виявитися даремними через недалекоглядні (а, можливо, й заздалегідь обдумані) дії українських політиків. Бо обіцянки і підтримка у світі наших партнерів і друзів, то, звичайно, добре, але ніхто з них Україну захищати не буде — доведено 2014 роком! Тому й розраховувати потрібно тільки на себе, враховуючи світовий досвід подібних успішних протистоянь держав у конфліктах із значно сильнішим ворогом.