Кожна людина в своєму житті прагне зробити якомога більше добрих справ, залишивши після себе світлий слід на Землі. Жити по совісті, бути чесним із людьми та найголовніше – із самим собою, вміти співпереживати й вболівати за ту справу, якою гориш і якій присвятив усе життя, – це ті ціннісні життєві орієнтири – своєрідні поводирі, які не дозволять збитися зі шляху, а навпаки – возвеличують людину в стократ в очах інших.

Микола Йосипович Камінський – справжній син Подільської землі, який усе своє життя вболівав за неї та працював на благо краю і людей. Слово «культура» червоною ниткою пройшло крізь біографію пана Миколи, бо левову частку з неї займає робота саме в цьому напрямі. Від інспектора Хмельницького обласного управління культури, завідувача відділу культури Хмельницького обкому комсомолу – до начальника управління Хмельницького міськвиконкому. Ветеран праці за свою роботу отримав чимало відзнак і нагород, серед яких і значок Міністерства культури СРСР «За відмінну роботу», медаль Українського фонду культури «За подвижництво в культурі» тощо.
Майор контррозвідки Служби безпеки України – Микола Йосипович не зраджує у житті своїм принципам – поважати людей, бути вимогливим і відповідальним у роботі та працювати на розвиток рідного краю. Для нього з роками особливої значимості для душі та серця набула мала батьківщина – село Нижні Вовківці Хмельницького району, де народився у важкий післявоєнний час у 1948 році, зростав і де його родове коріння. Він любить односельців і захоплюється простими сільськими людьми, які надихали й для яких намагався щось корисне зробити. І не лише книга про односельців, яку видав, а й справи важливі та насущні – Микола Камінський разом із однодумцями добилися відновлення курсування потяга до їхнього села, який недоїжджав до нього багато років. І саме такі приклади яскраво доводять, що не словами, а ділами людина славиться. Хоч Микола Йосипович скромно усміхається на це, бо так вихований і так звик робити, дотримуючись батьківських настанов.
Для нього особливою гордістю є його дітище – книга про жителів села Нижні Вовківці, випускників Розсошанської середньої школи, котрі закінчили вищі навчальні заклади. Її унікальність у тому, що з невеликого села багато людей здобули вищу освіту. Ось такою сильною була жага знань у людей. І велика заслуга в цьому, розповідає Микола Йосипович, саме в педагогічного колективу Розсошанської середньої школи, який мотивував учнів і підштовхував прагнути знань та бути освіченими.
«…Пішки щодня долали до школи 10 кілометрів, – пише автор у своїй книзі. – Неможливість одержати в селі паспорт, матеріальні нестатки не давали змоги вільно долучитися до обраного вузу, бажаної професії. Працювали в колгоспі, щоб отримати «рятувальну» довідку на право отримати паспорт і поїхати вступати до вузу. Незважаючи на різні перепони, 50 моїх односельчан – випускників Розсошанської середньої школи – закінчили вищі навчальні заклади, а це кожен п’ятий житель села, в якому було лише 225 дворів. …Поважні односельчани стали інтелектуальною гордістю, елітою України. Серед них – вчителі та лікарі, інженери, працівники культури й мистецтва, військові і спеціалісти сільського господарства».
Микола Йосипович розповідає, що по-різному склалася доля кожного, не для всіх вона була успішною і щасливою, але всіх об’єднала любов до рідного села, вдячність отчому дому, батькам і вчителям-наставникам.
Про таких людей, як Микола Йосипович, можна багато сказати й написати, проте найголовніше завжди висловлюють найближчі люди. І вже традиційно щирі вітання звучать у дві особливі дати – 19 грудня і 3 січня. Так вже склалося, що народився він у грудні, а в свідоцтві про народження записали дату «3 січня». Такі похибки траплялися в радянські часи. Та він не засмучується, бо теплі слова вітань гріють душу двічі на рік. Хіба це може не радувати.
Тож нехай Вам, Миколо Йосиповичу, на 75-річчя Всевишній дає багато років життя в здоров’ї. А вітання хай линуть світлі та сердечні.