Я його одразу й не впізнав. А побачивши ще зовсім не старого чоловіка, котрий ледь переставляв ноги, важко човгаючи підошвами по асфальту, й подумати не міг, що це - «Гомер». Так його ще у молодості охрестили друзі. Бо ж пам’ятав він силу-силенну різних історій і анекдотів. А хто його добре знав, той підозрював, що більшість їх він сам і вигадав. Хтось навіть пожартував, що варто було б нашому «Гомерові» вділити трохи місця на сторінках якоїсь книги рекордів за знання і вміння розповідати анекдоти…
Але те було колись. А тепер, якби він сам не озвався, не впізнав би…

Гомере, це ти? – перепитав, здивований і вражений.
Він якось повільно вдихнув повітря, наче затягнувся цигарковим димом, і тільки тоді видихнув:
Як бачиш, - змовк, знову повільно вдихнув. – Ніхто не впізнає…
Він кволо підняв руку і навіщось потер чоло. Рука дрібно тремтіла.
Що з тобою сталося? – запитую, бо ніяк не можу змиритися з тим, що улюбленець і душа будь-якої компанії, завжди сповнений сил та енергії раптом став ось таким зовсім… немічним.
Війна, братику, війна. То вона проклятуща здоров’я моє забрала…
Він знову потер чоло рукою, і тільки тоді перевів погляд на мене: в очах була якась непевна порожнеча, від чого стало моторошно, бо ж знаю його веселим і дотепним чоловіком.
Я тепер поза щитом, - промовив, безпорадно розвівши руками…
Не зрозумів, - здивовано відповів на його зауваження.
«Гомер» знову потер чоло рукою. Видно, боліла йому голова, і він у таки спосіб намагався розтерти свій біль.
Ну, ти ж знаєш, що тепер стало модним використовувати спартанські терміни щодо наших вояків, - змовк, ніби скликаючи далекі думки з часів античності. – Хто має силу й здоров’я, той «зі щитом» борониться від мокшанських орків. А хто скінчив на полі бою земний шлях, ті «на щиті» повертаються на вічний спочинок. Хтось «без щита» ховається по нашинських шпаринах і закордонних норах. А я ось «поза щитом» опинився. Вірніше, то мене так опинили…
Ти маєш на увазі «поза штатом»?
Саме так, братику, поза штатом. Поки здоровий був і без вагань ішов на будь-які найбожевільніші бойові завдання, то й у штаті місце мав. А як навесні отримав важке поранення і став зовсім нікудишнім, та ще й досі лікуюся, то викинули, як непотріб…
Він замислився і, як мені здалося, роздумував, чи варто ще щось розповідати, чи краще помовчати. Проте наважився і додав:
Ні, ну ти тільки подумай, який це треба мати гігантський розум якомусь сидельцю високого кабінету, аби таку штуку втнути. Я ж тепер ніби і в армії, бо ж ніхто мене зі служби не звільняв, а ніби мене там і немає, бо ж ніякої посади не займаю і, відповідно, матеріального забезпечення, яке мені ой, як зараз потрібне, аби здоров’я підлатати, не отримую. Тепер хоч самому «на щит» лізь…
Він сторожко озирнувся, повільно повернувши голову то в один, то в інший бік, і продовжив:
Не повіриш, але я навіть ляпати язиком, як колись, тепер не годен – сили немає…
Я вірю, - відповідаю, а сам ледь стримуюся, щоб не схопити його в обійми і хоч так підтримати чи захистити від немічі тілесної і несправедливості чиновницької…
Хм, бач як виходить: ти – віриш, а там, - спохмурнів і підняв угору очі, - не вірять.
Я також зиркнув угору, але нічого особливого не помітив: бездонна голубінь навіть без натяку на хмари.
А ти ж чому отако зразу повірив?
Бо ми з тобою вже хвилин із 15 розмовляємо, а ти ще жодного свіжого анекдота не розповів…
Він знову повільно вдихнув повітря, і, як мені здалося, навіть трохи скривився чи то від мого зауваження, чи й від свого болю.
Анекдота, кажеш? Тоді слухай. Ти ж чув, що Кім Чен Ин до рашки приїжджав? Кажуть, пропонував пуйлу притулок, якщо раптом що. Тільки поставив одну умову – той має змінити ім’я на Кон Чен Ий…
І за весь час розмови він уперше посміхнувся: невесело і кволо. А тоді додав:
Ти ж про цю нашу зустріч напишеш, правда?
Я у відповідь лише непевно кивнув головою.
То я тебе попрошу: ти мого імені й прізвища не вказуй, бо тоді вже точно «на щиті» зустрінеш. Неугодних і тих, хто намагається говорити про негаразди вголос, карають. А так ще може якось воно все й розрулиться. Ну, має ж хтось із властьімущих про нас, немічних і болящих захисників, потурбуватися? Має…
Повернувся і, човгаючи підошвами, повільно пошкандибав вулицею…