Можна лише уявити, яким надпотужним магнітом притягує кожного воїна рідний дім. Про дні, коли десь далеко залишаються вибухи, обстріли, коли можеш нарешті випростатися на теплому ліжку, повечеряти в колі сім’ї, мріють, як про найсолодші миті. А солдат Олександр Шенькарук свою двотижневу відпустку цілком використав для творчості.

— За кілька днів повертаюся на фронт. Час пролетів, дуже швидко. Але, думаю, встигнув немало. Головне, підготував до друку збірку. Мабуть, вона друкуватиметься без моєї безпосередньої участі, але я зробив достатньо, щоб книга моїх поезій під назвою «Птах і аритмія Ночі» з’явилася.
— Я захопився поезією у старших класах. У дев’яності роки з’явилася можливість більше дізнатися про письменників «Розстріляного відродження». Для себе почав відкривати творчість цих особистостей. Зацікавився й різними літературними течіями. І саме тоді спробував писати, — розповідає він. — Щоправда, мої вірші були російською мовою. Хоч я навчався в українській школі №8 Хмельницького, але переважно наше місто, більшість моїх друзів розмовляли російською. Твори зарубіжних авторів, якщо пригадуєте, теж друкувалися російською. Тепер розуміємо, що так нам насаджували чуже і ховали в закутки те, що мало би бути на першому плані…
Втім поезія, проба пера, формування власного стилю були для Олександра Шенькарука лише захопленням. Він здобув освіту економіста, працював менеджером із продажу в кількох фірмах. Деякий час проживав в Одесі. Та згодом знову повернувся до Хмельницького. Житейське море то випробовувало його штормом, то заспокоювало штилем… Аж раптом — звістка про війну.
— Історія, знаємо, повторюється. росія завжди прагнула тримати Україну в покорі. І 2014 рік показав справжні наміри північного сусіда. Але навіть попри це, більшість не хотіла вірити, що війна розв’яжеться так масштабно. І, думаю, відвага українців вразила весь світ.
Отак козацька кров ще не бурлила:
свободи вірус розганяє в ній
прописану в пророцтві грізну силу —
за всю історію великих війн.
У березні 2022-ого я пішов до військкомату, просився до війська. В армії за станом здоров’я не служив. Але хіба це має значення, якщо війна? Проте мені сказали трохи зачекати. У червні знову йду, кажу, внесіть прізвище, всі дані в списки — десь же все одно знадоблюся.
У вересні тридцятьох добровольців, які раніше не служили в армії, і серед яких був Олександр, відправили на військовий вишкіл.
— Навчався стрільбі з міномета. А вже потім, на війні, довелося освоїти гармати — і радянського, і американського зразка різних калібрів.
На основі Добровольчого Українського корпусу «Правий сектор», який зарекомендував себе і під час АТО, і в боях за Бахмут, формувалася нова бригада, в яку набирали і мобілізованих, і добровольців. Уже на той час ми всі чули про Да Вінчі та його хлопців.
Високі, статні, сильні, вони якраз підбирали в свої ряди бійців із новоприбулих. Мені сказали тоді, що під їхні «параметри» не підійду. Мовляв, мало кілограмів «наїв». Так пожартували. І в результаті я потрапив до іншого батальйону, в якому, вважаю, підібралися надзвичайні люди. Вони в мене асоціюються зі Світлом. Дуже позитивні, порядні, надійні. Мабуть, зустріти на війні саме таких, це велика удача.
Бойове хрещення ми пройшли на Бахмутському напрямку.
І день на день не схожий, і скоріш
за все, уже не буде більше схожим...
Вже мало часу загострити ніж.
За триста метрів лінія ворожа.
Практично щодня змінювали місце розташування. Часто доводилося робити короткі зупинки в покинутих і напівзруйнованих оселях. Знаєте, будинки, де мешкали люди з проукраїнською позицією, видно одразу — у них і українські книги, і якісь національні речі. І «ватників», які не сприймають українського, також не важко розпізнати. Словом, культура, мова мають дуже велике значення, — не можна цього недооцінювати.
Майже після 20-річного «затишшя» в поетичній творчості війна дала Олександру Шенькаруку новий поштовх.
— Із травня цього року наша бригада воює на Луганському напрямку, в Серебрянських лісах. Якось було, що ми всі похворіли, грип (чи коронавірус) не обминув майже нікого. Лежали в наметі, налаштовуючись, що треба якнайшвидше одужати. І тоді, пам’ятаю, в голові промайнув віршований рядок. Не було навіть ручки записати ту думку. І я набрав його у вайбері, як повідомлення для мами. Потім ще один рядок і ще один.
У центрі серцевих напруг, у печальній нескорі
обпечений степ добігає до синього моря.
Пригноблений місяць висить і розкидані зорі.
Накликали люди біду, ой накликали горя.
Загублений рай опустив обважнілі повіки.
Тут пекло і степ. І не більше. Тут пекло і степ…
І відтоді усі свої вірші записую одразу в телефон. Сьогодні може з’явитися рядок, завтра — наступний. Головний для мене все-таки перший, а решта вже «побіжать».
Пишу лише українською. І саме Серебрянські ліси навіяли мені багато образів, думок. На початку писав вірші, не зазначаючи дату. А потім почав ставити її. І тепер вірші можуть «розповісти» про те, де ми були, що переживали в той чи інший день війни.
Таких поезій в Олександра Шенькарука вже майже сотня. Поглядом птаха він проникає у найтемніші закутки Серебрянського лісу, гостро відчуваючи аритмію кожної ночі страшної війни. Мінометник на псевдо Санчо розповідає про болючу реальність, яка все-фтаки не позбавлена світлих мрій.