Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 535

Пошта на селі — це цілий світ. І зв’язковий з цим світом, звісно ж, листоноша. Тримає той зв’язок своїм привітним «добрий день» у кожному дворі, коли приносить газети чи пенсію. Щирою розмовою, коли ділиться новинами. Взагалі, тримає відповідальним виконанням усіх своіх обов‘язків: чи приймає оплату за комунальні послуги, чи оформляє передплату на періодику, чи зрештою, несе олію й пральний порошок у найглухіший куток села.

А до кутка цього від пошти цілих п’ять кілометрів, як-от у Ластівцях (взагалі все село має протяжність тринадцять кілометрів). І всі ці кілометри й долає зв’язкова зі світом, начальник відділення поштового зв’язку села Ластівці Наталія Мікула.
Уже три з половиною роки працює на цій посаді. Знає вподобання кожного передплатника, побажання кожного пенсіонера, так само знає навіть, який товар замовлятиме у неї та чи інша людина.
Праця листоноші нелегка. Але це може зрозуміти лише той, хто хоч один день носив важку сумку з газетами й різними товарами вулицями села. Так, сумки великі, але зарплати, на жаль, маленькі. Проте повага від односельчан теж велика. Про це й розповідали мені пенсіонерки Ганна Опанасівна Топчинська та Валентина Іванівна Гусак, з якими зустрілися в поштовому відділенні. Жінки прийшли про газети розпитати і просто погомоніти. Є пошта в селі, — казали, — значить, ще є життя.
Підростають у Наталії Олексіївни два сини: восьмикласник Дмитро та п’ятикласник Михайло — батьківська підтримка й опора. Уже тепер помагають матері у всьому.
Ластівці — дуже мальовниче село, яке загубилося між горбами на берегах річки Жванчик. Ластівчани пишаються своєю малою батьківщиною і найбільше прагнуть, аби село й далі жило. Аби працювали в ньому школа, пошта, медпункт. Усе, що нині є. І щоб не довелося все оптимізувати-скорочувати. Бо тоді зруйнується весь їхній світ, який поки ще в них є. Ні, без світу, як і без світла, не можна. Тому — за зв’язок зі світом. Отже — за листонош!