Скільки позаду пережитого, зболеного, звіданого – одному Богу відомо. Тому це дає право вірити, що попереду неодмінно лише світлі миттєвості: пекла ж бо сьорбнуто – доста.
Позаду в Олексія Кодьмана, тернополянина, розвідника 56-ої бригади, війна, 26 місяців полону, «ізбушка» (приміщення колишнього Донецького СБУ), 97 Макіївська колонія, тридцятирічний ювілей, зустрінутий у ямі-одиночці з половиною вщент зачерствілої хлібини, знайденої у трубі камери від попереднього, певно, «постояльця»; тортури, про які ніколи нікому не казав, запевняючи, що все добре; жахливо-пекельні умови утримання наших військових, про які рідні здогадуватимуться лиш з кількох зронених слів у контексті його розмов з побратимами і розумітимуть із «букету» привезених болячок; небо через грати, мужня непокора ворогу і відчуття тотальної безвиході, почасти навіть припущення, що, певно, непотрібний власній країні, раз так довго немає обміну; постійно жевріюча надія на повернення додому, регулярні погрози швидкої страти і неможливість при цьому побачити найрідніших, аби хоч попрощатися...
Позаду у рідних страшні ночі без сну, хапання за найтонші рятівні соломинки, оббивання порогів провладних кабінетів, вихід на всілякі помічні організації, установи, фонди і співпраця з ними, участь у безконечних акціях, «Маршах нескорених». Батько, в надії звільнити сина, навіть зустрічався з міністром оборони так званої ДНР, добився тоді 20-хвилинної зустрічі з сином у камері. І чекання. Виснажливе безконечне чекання. Олексія обміняли 27 грудня 2017-го. Здавалося б, збулося! Можна видихнути. Втім, нині родина героя знову шукає рятівні соломинки: на лікування, операцію колінних суглобів, реабілітацію потрібні кошти. Чималі. Гадаєте, виділила держава? Скидають на рахунок небайдужі українці, адже за нас з вами воював, за нас з вами терпів оті пекельні тортури…
«Олексію вручили повістку під час четвертої хвилі мобілізації, – розповідає Сергій Кодьман, батько. – У травні син пішов воювати, а у листопаді потрапив у полон». «Він завжди, коли ішов на завдання, нам дзвонив або писав, що зв’язок буде відсутнім, бо ж телефони розвідники залишали, – розповідає сестра Ніна. – Про те, що брата зі ще двома хлопцями з групи взяли у полон російські спецназівці, нас сповістила ворожа сторона і волонтери. Через соцмережі сепаратисти присилали батькам «привіти», мовляв, «вішатимемо вашу дитину на площі привселюдно», «ви ще не розумієте усієї складності ситуації» і таке інше. Тому ми одразу почали додзвонюватися до командування бригади. Проте нас запевняли, що все добре, хлопці на завданні. Інформацію підтвердили аж згодом. Два з половиною роки тривала наша боротьба за повернення брата додому. То був надважкий час, описати який, по суті, неможливо: дні без спокою, сну, спочинку, та, фактично, без життя. Три ночі були найжахливішими: коли дізналися, що хлопці у полоні, коли пройшла інформація, що одного з них убили і коли у червні подзвонив товариш брата (так інколи бувало, що хтось один, маючи можливість, обдзвонював усіх рідних) і, завжди мужній, який заспокоював, що усе гаразд, він плакав, сказав, що дзвонить попрощатися, їх скоро судитимуть…»
Неофіційний зв’язок із бранцями все ж був: через волонтерів, небайдужих людей вдавалося навіть якісь передачі передати, полоненим теж рідко дозволялося дзвонити рідним, писати листи. А коли хлопців перевели до колонії – тримали в ізоляції. Тоді, в червні, Олексій подзвонив батькові й попросив, аби беріг себе і маму, дивився за сестрою. Далі – тривала напружена тиша.
«У нас п’ятий рік триває війна, – каже Ніна, – яку ж війною все ніяк не назвуть, а хлопці полонені не мають ніякого правового статусу, вони незахищені законом, і лише юристи-волонтери намагаються усіляко допомогти. На жаль, трапляються навіть випадки, коли проти полонених вдома відкривають кримінальні справи, шиючи дизертирство. У нас хлопці, які побували в полоні, на жаль, не мають належного і такого необхідного соціального захисту, психологічного супроводу. Їм потрібні хоча б нормальні побутові умови, які б дали змогу оговтатися. Я розумію, що всім все не зроблять. Але ж є влада на місцях! Про лікування я взагалі мовчу. Колишні полонені, по перше, всі, без винятку, без зубів – їх вибили, у них повністю посаджений шлунково-кишковий тракт, поламані носи, маса інших переломів, гематоми і кісти головного мозку. Їх неабияк катували! У кожного важка психологічна травма. Вони всі потребують кваліфікованої(!) медичної і психологічної допомоги! Мій брат повернувся з полону абсолютно іншим. Я навіть не знаю, як це пояснити? Просто геть іншим».
Олексію, з-поміж іншого, терміново потрібна була операція на колінних суглобах, бо щоднини це призводить до втрати нормальної рухливості, супроводжується постійними сильними болями. Її вартість сягала 290 тисяч гривень. Непідйомну для родини суму допомагали збирати волонтери, друзі, знайомі, небайдужі. Днями прооперували. Один колінний суглоб. Післяопераційний період проходить для хлопця важко, організм дуже виснажений. Заживе одне коліно, знімуть гіпс, прооперують інше. Затим – тривала реабілітація. Тому рідні просять усіх небайдужих допомогти хто чим може, в нагоді стане кожна гривня. Номер рахунку: ПриватБанк: 5168 7422 1421 8517 (Олексій Кодьман).
А попереду в Олексія, звісно, щасливе життя. У нього є наречена: з нею, волонтеркою, познайомився у шпиталі. Втім, весілля буде, запевняє хлопець, коли обміняють з полону терористів його побратимів, адже там залишилися хлопці. Дехто з них у полоні більше трьох років...