Ці, знайомі до болю, до нестерпного болю, до затерпання душі слова з пісні “Гей,пливе кача...” й досі крають серце. Слова, що поділили життя на до та після... Життя після Майдану... Яке воно для тих, хто втратив найближчих і найрідніших, хто готовий віддати своє життя за сина, який більше не повернеться... І так — п’ять років. За цей час вже відійшли у засвіти сімнадцять батьків загиблих Героїв Революції гідності.

Цьогоріч по всій Україні вшановують Героїв Небесної Сотні. Герої не вмирають — у душах, у серцях, у пам’яті кожного з нас. Вічна слава, низький уклін за відвагу, мужність, жертовність та непримиренність тим учасникам Революції гідності, які зараз відстоюють нашу незалежність на сході України. Бо для них питання честі на першому місці, тож і вагань  — йти чи не йти на війну — взагалі не було. І добровільно, разом із побратимами, які пройшли страшні події в січні та лютому 2014-го на Інститутській, Грушевського, у Маріїнському парку, вирушили на неоголошену війну.
...А скільки важко травмованих, інвалідів, безвісти зниклих, спалених у Будинку профспілок, знають, напевно, лише ті, хто дивом зумів вибратися з того страшного пекла. Та життя не стоїть на місці, день за днем, рік за роком, воно проходить. І тут важливо збагнути одне — ті герої, хто пішов за брата, не лишають брата й досі, коли ворог на Донбасі...
...Березень 2014-го добігав кінця, коли з Львівського аеропорту зателефонував учасник Революції гідності Іван Каратник, з яким у мене мало відбутися інтерв’ю про події на Майдані. Він щойно прилетів із Відня і втомленим голосом просив відстрочити зустріч, бо треба відпочити після перельоту. Та склалося так, що розмова не відбулася, бо через перекручені факти, які оприлюднило одне видання, ми вирішили не писати взагалі. Інтерв’ю не було, але після знайомства у мене з’явився друг — надійний, перевірений часом. І не лише друг, для якого приїхати аж із Івано-Франківська — не важко, а й брат, якого не мала. Ділитися і добрим, і поганим — спішу до Вані, за підтримкою — теж. А її в нього вистачає на всіх, бо після подій на Майдані активно допомагає учасникам війни на сході, які можуть зателефонувати до нього і вдень, і вночі.
...Іван  приїхав на Майдан до столиці в грудні 2013 року. Тож бачив і пережив усе. Був у чотирнадцятій сотні. Згадує мирну ходу під стіни Верховної Ради
18 лютого, сутичку в Маріїнському парку з представниками внутрішніх військ.  Потім майданівці отримали команду відійти і рухатися на Набережну, бо надійшло повідомлення, що звідти наступатиме «Беркут». А вже перед обідом у Кріпосному провулку, що з’єднує Інститутську і Маріїнський парк, отримав поранення в око. Ваня пам’ятає постріл, а далі — суцільна темрява... Його швидко доправили до Будинку офіцерів, де розміщувався тимчасовий шпиталь. Після подвійної дози кетанову, бо біль був страшенний, його віднесли в Будинок профспілок, але там офтальмолога не було. Час минав, біль ставав нестерпним, тож побратим-автомайданівець відвіз Івана до лікарні №17. Потім його відвезли до Львова, а звідти — разом із ще одним майданівцем, у якого теж були травми очей — до Австрії, де зголосилися приймати поранених із проблемами зору.
Після перегляду знімків із австрійського шпиталю, зізнаюся, стало зле. Бо на хлопцях не було живого місця: страшенно побиті, набряклі кінцівки... Лікування і реабілітація тривали місяць. Зараз, дякувати Богові і лікарям, Ваня бачить. Ясна річ, зір значно погіршився, але все ж... Тому довелося на якийсь час відмовитися від улюбленої справи — роботи з деревом. Тому й не взяли на війну...
P. S. Якщо ти за покликом серця ідеш, то йди, якщо служиш — служи, якщо шануєш — шануй, якщо пам’ятаєш — пам’ятай, якщо можеш допомогти — навіть не думай, а дій! І захисти, Боже, кожного, хто готовий пожертвувати собою заради іншого без жодних вагань.