З Петром Тарнавським заочно знайомий майже кожен житель нашої області. Як і з діяльністю підприємства ТОВ «Хмельницьктранс», яке він очолює. Воно організовує роботу, утримує і доглядає 22 автовокзали і автостанції області. Це понад 90 відсотків із усіх наявних.
За рік підприємство обслуговує 2,5 мільйона пасажирів, що удвічі більше, ніж усе населення області. Такий потік навіть важко уявити, а ще ж потрібно створити людям комфортні умови, подбати про безпеку та контроль за графіком руху. Всім цим і опікується Петро Іванович.
Якщо перевести його обов’язки і посаду на військову термінологію, то вони дорівнюватимуть повноваженням генерала армії.

Покликання знаходить людину
Шкода, що рідко хто з пасажирів знає Петра Тарнавського особисто. Адже він мудрий, дотепний і гарний співрозмовник, чоловік з оригінальною біографією. Його життя — наочний приклад на тему: як покликання знаходить потрібну людину, якщо та діяльна, кмітлива, прагне вчитися і любить свою справу.
Петро Іванович народився на батьківщині Тараса Шевченка, неподалік від славнозвісної Кирилівки, яка нині носить ім’я Кобзаря. Навіть закінчив там на відмінно технікум механізації. В дитинстві його вабили фізика, математика та техніка. Знав її так досконало, що після випуску став механіком у рідному колгоспі, а потім в армії, працював за фахом викладачем у професійно-технічному училищі.
Хтось би може зупинився на цьому і пожинав дивіденди та лаври, однак, не Петро Іванович. Маючи в характері тягу до самовдосконалення він не заспокоївся на досягнутому і подався до знаменитої Львівської політехніки на факультет автотранспорту. І то, будучи дорослим парубком, у віці 25 років.
Під час семестрів опановував теоретичний курс, а на канікулах жнивував у рідному селі. Зароблених за літо грошей вистачало на те, щоб допомагати матері, трьом братам і сестричці. Він народився у багатодітній сім’ї. Батько поліг смертю хоробрих в останній рік війни.
Віддав перевагу Хмельниччині
Своєю наполегливістю і працелюбством Петро Тернавський завоював такий авторитет у вузі, що про нього ходили мало не легенди. Деякі з них докотилися і до наших благословенних теренів.
Тож, коли на випускні іспити приїхали «купці» вибирати собі майбутніх спеціалістів, за нього розгорнулася, як зараз модно казати, «конкурентна боротьба».
Петро Іванович віддав перевагу Хмельниччині, бо вона була найбільш схожою за кліматом, природою та ментальністю жителів до його рідної Черкащини.
Дебютував у Городку на посаді головного інженера автопідприємства.
Воно, як потім з’ясувалося, було одним із найпроблемніших в області. Там помінялося 13 очільників. Через рік Петро Іванович став чотирнадцятим у цьому списку. У тридцять один рік.
На цьому би його службовий ріст завершився, якби не ще одна риса характеру, яку Петро Тарнавський образно називає — «йоршистість».
Іншого за твердість би з’їло начальство, а Петру Івановичу сходило з рук. Він демонстрував самовідданість та компетентність у роботі і гарні результати.
В Городку пропрацював 9 років, побудував нові приміщення та майстерні для автопідприємства.
Серед транспортних засобів мав у підпорядкуванні автобуси, вантажні автомобілі, молоковози. Забезпечував безперебійність не тільки пасажирських маршрутів, а й вивезення під час жнив зерна, цукрових буряків.
«Йоршистий»
Особливу мороку мав із молоком. Щодня його водії перевозили до 200 тонн із п’яти молокопунктів у Сатанові, Чемерівцях, Ярмолинцях, Смотричі та Гвардійському.
«Молоковози були старі із дірявими цистернами. Та ще й потрібно було дотримуватися графіка вивезення, аби воно не скисло», — емоційно згадує про цю ділянку роботи Петро Іванович. — Уся відповідальність на мені. Зрештою терпець увірвався і вирішив поїхати до міністра.
Переступаю поріг, той читає якісь папери, здоровається і киває на стілець. Сідаю. Міністр, не піднімаючи голови, знічев’я запитує: «Як справи?» — «Погано» — кажу я.
Того аж пересмикнуло. Від несподіванки підвів голову, окуляри підніс на лоба і з-під них здивовано глянув на мене: «Чому?»
Я йому і розповідаю про молоковози. Скаржуся, що ризикую щодня. Міністр взявся мене розглядати, хто я такий і чого вартий. А потім розпорядився виділити моєму підприємству 5 нових молоковозів.
Повертаюся у Хмельницький, а начальник обласного управління автотранспорту мені загадково зауважує: «Ну і йоршистий ти». Думав натякає на те, що зі мною не спрацюється, а він мені через деякий час запропонував іти до себе заступником».
Ділянка, яку доручили Петру Тарнавському називалася: безпека руху. Неспокійна і відповідальна робота, від якої йшла голова обертом. Аварії, профілактика, судові тяганини, розбірки з водіями. А вони з тих, які люблять сперечатися і вміють за себе постояти.
Були масштаби!
В 1988 році обійняв посаду головного інженера автоуправління, а у 1992 році очолив його.
«Колись були масштаби! В об’єднанні працювало 12 тисяч людей. Тільки автобусів мали 1650. Майже 30 автобусних і вантажних підприємств, таксопарк, власне РБУ, автостанції і автовокзали, ну і крім того, ще база відпочинку в Затоці на 500 місць.
Усьому цьому господарству давали раду. Навіть не вірилося, що все колись розпадеться на окремі підрозділи. Вийшло негадано-неждано. Добре, що автостанції і автовокзали вдалося врятувати єдиним комплексом».
Дехто недооцінює їх значення, але, якби не вони, то почався би безлад у галузі пасажирських перевезень.
Петро Іванович недолюблює «нелегалів» за те, що ті не діляться з державою, плодять хабарництво, не утримують в належному стані свій транспорт, і не дають жодних гарантій пасажирові. На відміну від офіційних перевізників.
На його переконання усюди має панувати порядок. У тому числі і в царині пільгових перевезень. Чиновники піаряться на цій темі, а про те, хто має відшкодовувати збитки, хитрують і відмовчуються. Субвенції фактично ліквідували і, отже, переклали пільги винятково на перевізників.
«Прості громадяни не розуміють хто винен. Іноді приходять до мене на прийом, — розповідає Петро Іванович. — Я змушений їм чемно і делікатно пояснювати».
За своєю ментальністю Петро Тарнавський — господарник. У день нашої розмови в Хмельницькому шаленів буревій. На автовокзалі № 2 зірвало з даху кілька листків бляхи.
«Даруйте, мушу їхати на місце», — повибачався Петро Іванович.
«Так у Вас же незабаром день народження», — уточнив я.
«Про це поговоримо іншим разом, — пообіцяв він. Даючи, таким чином, зрозуміти, що для нього робота головніша.
З роси і води Вам, Петре Івановичу, і багато років успішного та щасливого життя!