Завжди привітна, щира, усміхнена, душа будь-якої компанії, готова допомогти в найскладнішій ситуації. Люблять і поважають її у дружному великому колективі. А що до роботи ставиться відповідально! «Вже всі після робочого дня додому пішли, а вона ще щось доробляє, дописує, обдзвонює – звикла на совість працювати», – каже керівник Ярмолинецького поштового відділення Ірина Броніславівна Каревич про Майю Анатоліївну Туз. Уже чимало літ працює вона інструктором з передплати. Основне її завдання – аби періодика в Ярмолинецькому районі справно йшла до читача, довести плани, умови конкурсів до начальників сільських поштових відділень, листонош, «втримати» передплатників. Важко нині та передплата дається, що гріха таїти. І зовсім не тому, що не хочуть краяни читати: через здирницькі комунальні тарифи, стрімкий ріст цін на ліки і продукти, газета чи журнал стали для пересічних, почасти доведених до відчаю українців, розкішшю. Та коли за справу відповідає професіонал – передплатою, зокрема наші «Подільські вісті», можуть гордитися.

Майя Анатоліївна народилася і зростала в Ярмолинцях. Після закінчення Хмельницького університету Поділля, здобувши фах менеджера-економіста, повернулася у рідне селище. Працювала попервах на заводі, у торгівлі, а коли створювався тут центр поштового зв’язку, що об’єднав три поштові відділення: Городоцьке, Віньковецьке й Ярмолинецьке, відкривалися вакансії – пішла на пошту. Нині усім, що вміє, завдячує тодішньому керівнику поштового відділення Марії Тихонівні Чмуневич. Роботу свою, зізнається жінка, дуже любить, пишається колективом, що став великою дружною родиною. І навіть припустити не може, що змінила б її, щоправда, зарплатня вперто бажає кращого. «Але мені все одно легше, – скромно зізнається Майя, – а ось листоношам, надто тим, які виконують функцію ще й начальників сільських поштових відділень, вкрай важко. Адже на пошту нині покладено чимало функцій і обов’язків, все треба вивчити, вміти, знати, це дуже відповідально і аж ніяк не узгоджується з тією копійчаною зарплатнею, що вони отримують».
Її чоловік Віктор має золоті руки – виготовляє ковані, металеві, дерев’яні вироби на замовлення. Тож, посміхається, якби не він, то на її хобі – роботу на пошті – родину не утримаєш. До того ж, вдома чимале господарство і три городи. «Аби тільки здоров’я Бог дав те все обробляти, – бо ж таки все своє, і городина, і яйце, м’ясо, закруток чимало. Свекруха, яка другою мамою стала, підсобляє, ми з нею проживаємо. Батьки мої допомагають, вони теж у Ярмолинцях мешкають», – розповідає жінка.
Найбільша розрада і втіха подружжя Тузів – донечка й синочок. Шістнадцятирічна Вікторія, учениця десятого класу, гарно навчається і мріє стати перекладачем. Вечорами вишиває ненька їй рушник на випуск. «Хоч би встигнути, – посміхається, – бо ж за тими роботами хіба взимку час є». А шестирічний Максим уже піде в перший клас.
Найбільше полюбляє Майя Анатоліївна кулінарію, дуже любить готувати. Тому в них вдома часто-густо збираються гості. Мають чимало друзів, родичів, кумів. «То, звісно, велика праця – стіл належно накрити, але якщо до цього лежить душа, то в радість воно», – запевняє співбесідниця.
Майя Анатоліївна – непоборна оптимістка і добрячка за натурою. Ніколи ні з ким не посварилася, слова поганого нікому не сказала. А якщо вже щось, як їй здається, скаже не так, спати не може, переживає, боїться когось образити.
Інструктор з передплати, звісно, не може не читати: має ж бо можливість. То тільки, посміхається, часу, катма. Допоки з тих городів до хати прийдеш – ніч темна. Та все ж бере газети й релаксує. Найбільше до вподоби жінці життєві історії. «А ось програма у газеті для мене не головне, – каже, – бо телевізор все одно ніколи дивитися».
На другий день Пасхи святкуватиме жінка і свій день народження. Тож з роси і води Вам, дорога наша Майє Анатоліївно! Божого Вам благословення. Дякуємо за співпрацю, сподіваємося на неї ще багато літ і віримо: труд поштовиків мають належно оцінити.