Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 326

Не раз, не два родичі Євгенії Хамрик агітували її поїхати до них у Москву. Мовляв, стільки людей з їхніх Чемеровець заробляють там копійчину, не маючи ні рідних, ні знайомих, ні нормальних умов для життя. Євгенії ж обіцяли допомогти з працевлаштуванням, і в своїй сім’ї прихистити. Та й гроші, аргументували, зароблятиме далеко не ті, що на пошті. Вона відмовлялася навідріз.

– Я своїх людей не можу залишити. Вірите? Наче прикипіла до роботи, до колективу, до містечка нашого. Йду Чемерівцями і мало не кожен «Добрий день!» каже. Тут все близьке, рідне. Ні, не можу я зірватися, все кинути, летіти в світи. Туга за своїм, знаю, не дасть мені ні спокою, ні задоволення від грошей, які можу заробити.
З такими відчуттями і переконаннями Євгенія Іванівна Хамрик ось уже скоро двадцять п’ять років засвідчує свою відданість Чемеровецькому відділенню «Укрпошти».
– І самій не віриться, що майже двадцять п’ять років я розношу пошту. Після того, як одна з листонош розрахувалася, роботи додалося, бо її дільниця дісталася мені й моїй колезі. Чи дощ, чи сніг або сльота, все одно ідеш від хати до хати, розносиш газети, пенсії. Дуже часто мусиш з людиною поговорити. Я помітила, як не вистачає сьогодні багатьом спілкування, як хочуть почути добре слово, хочуть, щоб їх розпитали про те – про се, поцікавилися, як почуваються. Коли немає з ким поговорити, це для кожного, мабуть, дуже важке випробування.
Уже давно я виробила для себе залізне правило, – продовжує листоноша, – ніколи не підвищувати голос при розмові, не злитися, а тихо-мирно з’ясовувати всі питання. Люди різні, але дружелюбність, привітність обов’язково повинні бути притаманними листоноші. І навіть, коли скаржаться на життя, коли невдоволені ситуацією, треба вміти заспокоїти, перевести мову на більш приємні теми.
Євгенія Іванівна розповідає, що колись директор їхньої районної бібліотеки порахував, що їм, листоношам, доводиться пройти вуличками Чемеровець не менше двадцяти кілометрів.
– І сама була здивована. Які ж то за всі ці роки відстані подолала?!
Як не дивно, та непроста робота листоноші надихнула й доньку Євгенії Іванівни піти маминим шляхом, десять років працювала вона начальником поштового відділення. А зараз – у відпустці по догляду за дитиною.
– Онуки для мене – то величезна радість, яка змушує забувати за якісь негаразди, проблеми. І втома після важкого дня, домашньої роботи відходить, коли лише глянеш на онучат...
А потім жінка знову згадує про роботу, зокрема, про співпрацю з «Подільськими вістями».
– Вважаю, що з колективом газети ми в одному «човні». Вам треба творити цікавий продукт, а нам – доставляти його до людей. Особисто мені приємно, коли читачі хочуть обговорити зі мною ту чи іншу публікацію. Дуже люблять ваш «Цілитель», «Любисток», «Нашу садибу», «Орбіту краєзнавця» та й багато інших сторінок. Головне, що факти перевірені, не вигадані, не «скачані» з Інтернету. Люди часто пишуть листи, щоб кореспонденти приїхали, розібралися в проблемних питаннях. За таку газету не соромно агітувати, – каже Євгенія Хамрик.
Коли ж запитуємо її, про що мріється, то відповідь була дещо несподіваною:
– Хочу бодай три дні провести в ботанічному саду. Де краса і тиша. Відчула б це блаженство земного раю, а потім би знову поспішала чемеровецькими вуличками. Від одного дому до іншого…