Друк
Категорія: Портрети
Перегляди: 70

«Там, де важко, дуже потрібна молитва». Так відповідає отець Володимир, настоятель храму в селі Івахнівці та Кутківці на Чемеровеччині, коли запитую, що кличе його та інших священнослужителів на неспокійний схід, територію біди, страждань, сум’яття. У травні 2014-го на чолі з митрополитом Хмельницьким і Кам’янець-Подільським Антонієм (Махотою) вони вперше вирушили до українських прикордонників, які несли службу неподалік анексованого Криму. А потім були чергові поїздки — на Донеччину, Луганщину, зокрема й у пункти, що називають «гарячими точками».

— Перебування військових священиків-капеланів на тій чи іншій лінії бойових дій триває трохи більше місяця. Ми не беремо у руки зброї, бо наша зброя – це слово, молитва, яка зцілює зранені душі бійців, — розповідає отець Володимир. — Звісно, чимало організовуємо волонтерських поїздок, коли веземо на фронт продукти харчування. Ситий солдат – мужній солдат, тому намагаємося відправлятися в далеку дорогу не з порожніми руками. Як правило, у церкві оголошую про поїздку, і люди зносять, хто що може, – продукти, теплі речі. Наш місцевий інвестор «Аграрна компанія – 2004» завжди надає м'ясо, а жіночки вже готують із нього різні страви – ковбаси, паштет, інше, щоб змогли доставити нашим хлопцям.
Не один рік війни минув, а люди не перестають допомагати, милосердя залишається. Знаєте, чим особисто я був не раз вражений? Стільки є серед нас людей із величезними статками, а, трапляється, скупість їх ще більша. Але поряд із цим хтось, здається, готовий зняти останню сорочку та допомогти тим, хто ризикує життям.
– На війні, зрозуміло, є потреба в їжі, речах, обладунках, зброї... А чи потребують бійці духовного хліба, чи виправдана місія капеланів?
– Наївно сподіватися, що в зоні бойових дій, побачивши священика, солдат одразу «кинеться» сповідатися. З ним не один день треба побути пліч-о-пліч, щоб з’явилася довіра, щоб серце його захотіло відкритися. Пригадую, в Новолуганську для нас, двох священиків, виділили невеличку літню хатину для тимчамсового проживання, де вечорами ми збиралися для простого людського спілкування. Ось тоді я й зауважив для себе: розповіді бійців про те, що тривожить їхню душу. У декого були й сльози на очах. Тож сповідь на війні відбувається зовсім інакше, не як у церкві. Якщо людина, травмована психологічно, раптом відкривається перед тобою, це і є сповідь.
Було й багато дискусій. У кожного ж свій характер, свій світогляд, життєвий досвід і погляди на ті чи інші ситуації різні. Дехто одразу готовий сповна вилити на тебе свою злість. Тоді варто змовчати, щоб згодом знайти такі слова, які переможуть образи та лють.
Ось під час останньої поїздки, наприклад, один чоловік каже мені: «Я захищаю свою землю, а в Бога не вірю. Одного разу мав до Нього дуже важливе прохання. А Він не почув…» Ненав’язливо, спокійно я знову і знову повертався до цієї теми, аби нарешті мій співрозмовник зрозумів, що для того, щоб бути почутим Всевишнім, потрібна велика духовна праця. Немало випробувань посилається, аби перевірити міцність віри кожного з нас. Часто надіємося на диво, не задумуючись, що насамперед треба очистити свою душу від черствості, від цвілі. І в цьому допомагає молитва.
– Чи доводилося Вам, отче, відспівувати бійців на сході, проводжаючи їх в останню путь?
– На щастя, ні. Зате хрестити одного з них довелося. Це був уже старший чоловік, якому виповнилося 54 роки. Думаю, він відчув у мені побратима, і це зіграло вирішальну роль прийняти хрещення. Подібних приємних несподіванок було немало, і нам, капеланам, це якраз і додає впевненості, що ми потрібні в гарячих точках.
Пригадую, як їхали до невеличкого містечка Надеждівка. Священик з Донеччини попередив: «Хоч це і Надеждівка, але надії там немає…» Мовляв, священиків, та ще й із західної України, навряд чи сприймуть.
У перший день, коли проводив Богослужіння, то престол був зі звичайнісінької коробки, застеленої рушником. Зверху червоний плат, хрест, Євангеліє. Після цього багато хто просився просто порозмовляти, поставити свої запитання. І уявіть, десь через тиждень бійці збудували для мене пересувну наметову церкву, щоб і службу проводив, і сповідав, і помолитися мали де. Я від- разу замовив євхаристійний набір.
– Як сприймали Вас тамтешні жителі?
– По-різному. Але кожним своїм кроком ми засвідчували, що прийшли з добром, з миром, з Богом у серці.
– А яким, цікаво, був особисто Ваш шлях до Бога?
– Я народився в Тернополі, де історично склалося так, що люди були більш віруючими ніж, скажімо, у центральній чи східній частинах. І все ж, то були часи комуністичної заборони, коли віруючих переслідували, їм доводилося ховатися. У школі, як і всі, я був піонером, але саме тоді зародилася моя мрія бути священиком, хоч у родині священнослужителів не було. Особливо подобалися мені Хресні ходи, в яких завжди намагався брати участь. Наша сім’я, думаю, як і більшість християн, свій день починала і завершувала молитвою, і намагалася жити за Законами Божими.
Твердо вирішив вступати до Тернопільської духовної семінарії. Та щоб не подумав хто, що ховаюся від армії, я таки пішов служити. А потім вступив на навчання, як і задумав.
Навіть після 20 років служіння в храмі вирішив продовжити навчання і закінчив Волинську духовну академію, адже пізнавати Слово Боже можна і варто все життя.
Після Тернопільської семінарії потрапив на Хмельниччину, за мною приїхала й моя дружина Світлана. Тут народилися наші сини – Артемій, Назар, Владислав. Батьки, родина залишаються на Тернопільщині, тому вважаємо, що наш дім по обидва боки Збруча.
Не знаю, чи молодші сини захочуть піти моєю стежиною, бо старший вже працює і навчається в коледжі, а я ні секунди не пошкодував, що обрав у житті таку дорогу....