На Хмельниччині прізвище Іващуків досить відоме. Особливо — в колах аграріїв. Старші покоління сільгоспвиробників добре знають Героя України Петра Іващука. Згодом гучно зазвучало ім’я його сина — Сергія Іващука, котрий перейняв від батька не лише господарський, організаторський хист, очоливши науково-виробничу агрофірму «Перлина Поділля» в селі Квітневе Білогірського району, а й заявив про себе в політичному житті, очолив в Хмельницькій обласній раді депутатську фракцію аграріїв. Та наша розмова за чашкою чаю торкалася не лише виробничих і політичних питань.

— Сергію Петровичу, яким було дитинство сина відомого батька? Що тепер особливо пригадується з тих років?
— Ми жили в селі Окіп Білогірського району. Як переважна більшість, тримали корову (її звали Маркуша), теличку, бичка, поросят — господарство, словом, чималеньке. Мама — вчителька, у неї робота відбирала багато часу. Головою цього домашнього колгоспу була бабуся, а я її помічником. У початкових класах пас худобу, далі коло домашніх обов’язків для мене розширилося, тобто, таким собі зніженим хлопчиком ніколи не був.
Навпаки, вимогливість батька до себе, його авторитет зобов’язували і мене бути відповідальним. Батько ніколи мене не бив, але достатньо було одного лише погляду, щоб все зрозуміти.
Бувало, ми з братом бешкетували, то на цей випадок мама виламувала вербового прутика. Народний метод виховання, скажу вам, дуже добре дисциплінує, — сміється мій співрозмовник. — А загалом батьки заклали в мені, так би мовити, правильну любов — до сім’ї, до землі, до життя.
Батько став відомим завдяки своїй винятковій працездатності. Як кажуть, він зробив себе сам. З простого механізатора доріс до заступника керівника господарства, закінчив заочно Кам’янець-Подільський сільгоспінститут. У 1988 році став керівником господарства. І його приклад змушував мене бути, можливо, трохи серйознішим, ніж однолітки.
Втілюючи соціальні проекти для села, для людей, батько брав до уваги й те, що подобалося найбільше сільській молоді. До прикладу, я дуже любив грати з однолітками у футбол. І він зробив все, щоб у селі була секція з футболу. Велику підтримку отримав духовий оркестр, куди мене самого «потягнуло» грати. Коли захопився дзюдо, то батько потурбувався, щоб до нас, в Білогір’я, приїздив тренер і підлітки могли займатися. Це наклало відбиток на мій, я так вважаю, правильний розвиток. А якихось інших привілеїв, розкоші не було.
— Зараз я подумала про те, що могла би пити чай з міністром. Ви ж були претендентом на посаду міністра аграрної політики?
— У 2014 році, коли було перезавантаження влади, мою кандидатуру запропонували на конкурс, адже я мав досвід роботи в Міністерстві аграрної політики, був директором Департаменту зовнішніх зв’язків з 2009 по 2011 рік. Дивувався, відверто кажучи, такій пропозиції, бо вважав, що молодий для цієї високої посади. Але з’явився спортивний інтерес, хотів побачити, наскільки зможу конкурувати з більш досвідченими, з професіоналами високого рівня. Дійшов до фіналу. Проте перевагу надали за політичними квотами.
Тоді був особливо важкий для країни час, розпал бойових дій на сході. І все ж я відчував в собі сили взяти відповідальність за продовольчу безпеку країни. Та доля розпорядилася трохи по-іншому.
— Вона повернула так, що довелося стати членом правління Всеукраїнської Аграрної Ради, очолювати політичну силу на теренах Хмельниччини, депутатську фракцію в обласній раді. Це теж надзвичайно висока відповідальність.
— Брати на себе відповідальність — це, мабуть, у мене закладено генетично. Батькові виповнилося лише чотирнадцять, коли його сім’я втратила годувальника. Він взяв на себе відповідальність за маму, двох сестер. Ще й хата згоріла. Пішов працювати зварювальником, приймав рішення, як цілком доросла людина, яка дбає за інших.
Ця риса особливо важлива в депутатській діяльності. Дехто каже: «Ідуть в депутати, бо ще не накралися». На жаль, є прикрі факти, які спонукають до таких висловлювань. Та, щоб убезпечити суспільство від цього негативного явища, треба вибирати з розумом, не бути байдужими.
У 2015 році в обласну раду зайшла команда аграріїв, яка ініціювала обласну Програму підтримки молочного тваринництва. Господарства, в яких утримують корів, в тому числі й домашні, отримали відшкодування за доїльні апарати, за аналізатори молока. До речі, наша область одна з небагатьох, де була прийнята ця програма. Аграрії активно виступали і за прийняття програми «Питна вода», щоб забезпечити в першу чергу потреби сільських територій.
— А якою є думка депутатів-аграріїв із земельного питання?
— Ми наголошували, що з землею не можна легковажити. Серйозною загрозою може стати ситуація, коли, скажімо, купили землю, посіяли культури, які підуть на експорт, і все. А гречку, до прикладу, ніхто не посіяв, інші культури також, бо невигідні. Це один з нюансів, на які аграрії Хмельниччини звертали особливу увагу. Ми робили акценти на тому, що не можна допустити монополії на аграрному ринку.
Аграрний сектор зобов’язаний розвивати сільські території, а не лише використовувати землю, — переконані хмельницькі господарники. На багатьох форумах, акціях аграрії області доносили цю позицію, а також акцентували увагу на проблемних питаннях.
І не лише аграрних, до речі. Дуже непрості, до прикладу, питання медичної реформи. Ми ж не реформуємо, скажімо, невелике підприємство, в разі зникнення якого негативні наслідки позначаться на 20-30 особах. Питання медицини стосується всієї країни, тож воно має бути контрольоване в усіх напрямах, маємо знати, яким буде ефект від кінцевого результату. Однак відповіді на це питання допоки немає.
Нині й освіта переживає період оптимізації. Та депутати області цю проблематику розглядають комплексно. Ініціювали, наприклад, добудову тих шкіл, які можуть стати опорними. Так, будується школа в Струзі, в Новолабуні, Залужжі. Водночас плануємо зробити дороги до цих закладів. На мій погляд, реформи в освітній галузі якраз і треба починати з доріг, щоб довезення школярів було безпроблемним.
Дороги, вода, водовідведення, стадіони, доступ сільського населення до якісного зв’язку, Інтернету — це окреслюю ті життєво важливі питання, які вирішуються депутатським корпусом області.
— Цікавить ваша думка щодо зміни меж районів, це питання зараз обговорюють усі.
— Якраз з цього приводу була дискусія з колегами. Моя позиція така: якщо дали право добровільно створювати громади, то примусове об’єднання недоцільне. Є світова практика, де успішно живуть і працюють маленькі громади, навіть у тисячу жителів, але вони є самодостатніми. То чому село не може бути однією громадою?
Сьогодні ми створюємо райони, але не знаємо, якими будуть функції кожного з них, чого хочемо досягнути в кінцевому результаті? На превеликий жаль, рішення про ці зміни нав’язують нам з Києва, не даючи відповіді на запитання: чи стануть люди краще жити у зв’язку з такими кардинальними «перекроюваннями»? Якщо так, то коли відчують користь від змін? Відповідей нема. Якщо йдеться про економію коштів, то треба чітко сказати, скільки зекономимо, куди спрямуємо, в який термін кошти будуть освоєні. Тобто, кожне рішення повинно підкріплюватися конкретними розрахунками, які будуть «залізним» аргументом, що життя людей зміниться на краще.
— Зважаючи на те, що в наших селах все менше молоді, що люди шукають заробітку в інших країнах, як вважаєте, чи є перспективи у наших сіл?
— Втратити село — означає втратити серце України. В селі — культура, традиції, самобутність, збережені з далеких часів. Місто цього ніколи сповна не компенсує.
На моє переконання, порятунок українського села — у створенні робочих місць і якісної інфраструктури. Є, звісно, такі села, де вже залишилося кілька хат, де немає абсолютно ніякого виробництва. Ймовірніше, вони і справді зникнуть. А там, де бачимо можливість налагодити виробництво, зобов’язані над цим працювати. Держава має бути зацікавлена в будівництві переробних заводів, надавати всебічну допомогу, створивши сприятливі умови для промисловців. Не видовища, а економіка має бути передусім.
Все якісне, найкраще — для своєї нації. Ось куди треба спрямовувати зусилля. Тоді села матимуть перспективу.
— Без чого, на вашу думку, успіх неможливий?
— Без щоденної важкої роботи, без цілеспрямованості.
Успішна людина наполегливо працює, багато в чому змушена собі відмовляти. На чийсь погляд, їй все дається легко, просто. Насправді, ні. Це — недоспані ночі, емоційне та психологічне навантаження, нерви, надзвичайна відповідальність.
Ті часи, коли говорили, що треба опинитися в правильний час у правильному місці, відходять. Тому вже змалку повинні прищеплювати дітям: хочеш бути успішним — трудись.
— А ви вимогливий батько чи даєте дітям поблажки?
— Іноді занадто вимогливий, хоч у стосунках з дітьми треба знаходити «золоту середину». Вони — найдорожче, що у нас є. І я переконаний, що їм треба дати якомога більше знань. Це те, що обов’язково знадобиться у житті.
Діти повинні добре знати історію своєї держави. Багато проблем майбутнього, на мій погляд, криється в незнанні минулого. Цьому приділяю особливу увагу в спілкуванні з дітьми. Наголошую й на тому, що вони повинні добре знати рідну мову.
— Цікаво, чи передали дітям ваше захоплення спортом?
— Синові зараз шість років. Бачу, що тренування йому до вподоби, що це справді його захоплює. Як батько, радію цьому.
Та до правильних захоплень дітей повинні «підштовхувати» батьки.
— Чи хотіли б, щоб син теж пішов вашим шляхом, займався сільським господарством?
— Хочу, щоб і син, і донька були успішними в тій професії, яку оберуть самостійно. Наше з дружиною завдання привчити їх до працелюбності, розвинути в них духовність і патріотизм.
— За яку життєву науку ви вдячні своїм батькам?
— Робити добро — це головне покликання людини, вважає мій батько. Мама стверджує, що до людей треба ставитися так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе.
Чим більше добра зробиш, тим більше людей ти ощасливиш — з цим переконанням я намагаюся іти по життю. Добро багатогранне — від доброго слова до гарного вчинку, до великих перетворень…
— А були якісь випадки у вашому житті, за які вам сьогодні соромно?
— Картав себе за надмірну емоційність, за окремі рішення в бізнесі. Проте людині властиво помилятися. Головне — робити правильні висновки.
— Цікаво, дружина поділяє ці ваші погляди та переконання?
— О, у мене золота дружина! Вона підтримує мене в усіх моїх прагненнях, починаннях, хоча, можливо, не завжди вони правильні. Ми дружили з раннього дитинства, і, коли мені було лише шість, а їй — чотири роки, я сказав, що вона буде моєю дружиною. Без дружини неможливі ні успіхи, ні досягнення чоловіка. Думаю, Господь дав чоловікові такий надзвичайно цінний дарунок, який мав стати для нього підтримкою, натхненням, дороговказом.
Іванна за професією економіст, але надзвичайно багато уваги приділяє дітям, сім’ї, що є дуже-дуже великим навантаженням, з яким вона справляється на відмінно.
— І на завершення. В цьому році будуть вибори до місцевих рад. Кого хочете бачити в командному оточенні?
— Тих, хто може конкурувати розумом, вмінням. На жаль, часто застосовуються брудні технології або шоу, щоб сподобатися виборцям. Моє велике бажання, щоб ці підходи нарешті змінилися, щоб не на папері, а на ділі працював Основний Закон, який забезпечує рівні можливості громадян до політичного життя.
У команді хочу бачити тих, хто любить Україну, свій народ, вважаючи, навіть попри негативні моменти, що він — найкращий. Тих, хто живе за законами справедливості.