До редакції “Подільських вістей” приходить чимало листів, і за роки це вже незмінна традиція багатьох наших читачів-передплатників. За можливості ми, звичайно ж, намагаємося приділити увагу максимальній кількості ваших звернень із різних питань. Ви ділитеся з нами своїми переживаннями, болями, життєвими трагедіями, про які мовчати вже не сила, шукаєте в нас підтримки, тож за довіру й відданість ми щиро вам вдячні. В своїх листах часто порушуєте важливі теми — з політичного, соціально-економічного, культурного життя, а також питання війни на сході, яка, на превеликий жаль, триває... От і цього разу своїми роздумами на цю тему з нами поділився Іван КІРНОС із села Юрківці Чемеровецького району, а також розповів про роки своєї військової служби.

“Шановна редакціє газети “Подільські вісті”, ось вирішив надіслати вам листа й висловити таким чином свою громадянську позицію, позицію людини, яка пройшла чимало. Те, що відбувається в нашій Україні, не може залишити осторонь нікого, ясна річ, і мене також.
За роки життя я зробив певні висновки щодо того, чому війна на Донбасі не припиняється. І впевнений, що не народи воюють і розв’язують війни між собою...
З моїми однополчанами з Хмельниччини ми служили в Архангельську в гарнізоні “Талаги”. З нашої області хлопців було досить багато, майже з кожного району. Служили тоді разом із росіянами та юнаками інших національностей тодішнього Радянського Союзу. В нас у ті часи ніколи з росіянами не виникало ніяких конфліктів. Крім того, багато моїх друзів взяли шлюб з російськими дівчатами. Хочу наголосити, що тамтешнє населення, до нас, військових, ставилося з повагою. До прикладу, ми користувалися громадським транспортом, і ніхто ніколи не вимагав з нас оплати за проїзд. Немало моїх однополчан залишилося в Архангельську — одні пішли в “мореходку”, інші залишилися у військовій частині, а дехто пішов у торгово-морський флот. Були й такі, які вступали на навчання в Архангельський лісотехнічний інститут. До речі, для українців там майже конкурсу не було.
Хочу нагадати, що ми — українці — залишили росіянам один із найкращих аеропортів Півночі. Та й не тільки аеропорт, а також аеродром для морської авіації та авіації далекої дії.
Наші хлопці-хмельничани стали справжніми асами лижневих доріг, розганяючи ЗІЛи на швидкість до 70-80 кілометрів на годину. (Лижньовка — це дорога з дощаного настилу шириною 2,5 метра і смугами 60 сантиметрів, — авт.). Прокладалася така дорога зазвичай по болотах.
Можливо, хтось ще є живим із моїх однополчан чи їхніх дітей і, прочитавши цього листа, згадають гарнізон “Талаги”, зокрема полкового писаря і військового поштаря Івана Олександровича Кірноса. Сподіваюся, що ще хто-небудь відгукнеться з моїх побратимів-однополчан. Я міг би ще багато чого написати, наприклад, про Соловецькі острови, де українці відбували ув’язнення за піднятий із землі колосок, про базування французької ескадрилі Нормандія – Неман у нашому гарнізоні, яка робила вильоти для бомбардування німецьких позицій під Ленінградом. Але це вже буде не лист, а книга...
P. S. Скільки людей — стільки й різних доль, життєвих доріг, бойових шляхів. Іван Олександрович чимало бачив під час військової служби з 1961 по 1966 роки, бо самі факти з його розповіді — яскраве підтвердження цьому. Отож залишається надіятися, що хтось із його однополчан відгукнеться на цю публікацію.