Перше, що впало у вічі в затишній оселі Володимира Пилиповича та Ніни Йосипівни Вернігорів — велика кількість газет, книг на столі. Вловивши мій погляд, господар каже:
– Ми з дружиною дуже й дуже любимо читати. Навіть змагаємося, кому насамперед дістанеться та чи інша газета. Діти знають про цю нашу любов, привозять багато цікавих видань.
Ми собі в їжі можемо відмовити, а в друкованій інформації — ні. Знаєте, раніше вважалося ознакою освіченості, інтелігентності, культури людини, якщо вона передплачувала періодику, цікавилася книгами. Ми часто обмінювалися друкованими новинками, мали спільні теми для спілкувань, обговорень, — розповідає Володимир Вернігор. — Думаю, хто по-справжньому полюбив друковане слово, вже не зможе з ним просто так розлучитися.
— Вже й очі не ті, здоров’я все більше підводить, а ми не відмовляємося від газет і книг, бо вони дають нам справжнє задоволення, — додає Ніна Йосипівна. — Газету «Подільські вісті» ще коли вона називалася «Радянське Поділля», почали передплачувати, як тільки приїхали в Зіньків на роботу, а це вже більше 50 років.
Володимир Вернігор родом з містечка Новгород-Сіверський. Його найбільшою мрією була медицина. І він робив усе для того, аби вона здійснилася. Закінчив медучилище, набув практичного досвіду. Пройшов строкову військову службу і вступив до Чернівецького мед-
інституту. Саме там і познайомився з Ніною, яка народилася і виросла в Старій Синяві. І саме на Поділлі молоде подружжя розпочало свій трудовий шлях. У Зінькові на Віньковеччині, що стало за стільки років рідним, мабуть, їхню сім’ю знають чи не в кожній хаті. Бо ж стільком односельцям надавали свою професійну допомогу, стількох із них підтримували ще й добрим словом, увагою. Багато хто завдячує їм врятованим життям.
І нехай подружжя медиків на пенсії, до них і тепер звертаються за порадою. Бо покликання справжнього лікаря залишається назавжди.
— Я з великим задоволенням читаю в «Подільських вістях» публікації про колег-лікарів, багатьох із яких знаю особисто. Зокрема й про заслуженого лікаря України, талановитого хірурга-онколога Миколу Таболу. Його життєвий шлях був непростий, але завдяки своїй праці зумів стати професіоналом високого ґатунку.
Я зачитуюся публікаціями дописувачів Кириченка, Добрянського, багатьох інших. А серед матеріалів журналістів «ПВ» мою увагу завжди привертають ті, які надруковані під рубрикою «Бліц-аналіз важливих подій в Україні», «Політичні гойдалки», «Ситуація». «Життя без ретуші». До речі, пам’ятаю, багатьох колишніх журналістів газети, їхні публікації, зокрема й, на жаль, вже покійних Сергія Васильовича Хмиза, Йосипа Івановича Ядухи. Вони були чудовими людьми.
Газету «Подільські вісті» я назвав би щотижневою малою енциклопедією нашої Хмельниччини. Свіжі події, історія, краєзнавство, культура, медицина, політика — все знайдеться на її сторінках.
Я вже сім років поспіль пишу Національний радіодиктант, який проводять у жовтні. Так сталося, що минулого разу якраз зламав руку та й зір упав. Але все одно писав диктант, нехай і лівою рукою. Писав з бажанням перевірити свою грамотність, навчитися новому, тому що відчуваю в цьому потребу, — каже пенсіонер. — Таку ж велику потребу відчуваю в газеті «Подільські вісті», яку вважаю своєю рідною.