Домініка Макарівна Маліцька, мабуть, найстарша читачка нашої газети, адже третього липня цього року їй виповниться 99. Щось особливо зворушливе відчулося при нашій зустрічі. Не лише тому, що мали змогу спілкуватися з жінкою, у якої за плечима майже століття. Вразила картина, що постала перед очима, як тільки переступили поріг кімнати, — старенька бабуся у ліжку з розгорнутою газетою «Подільські вісті».

Домініка Макарівна не очікувала гостей, для неї наш візит став своєрідним сюрпризом. Ми ж подумки дякували щасливому випадку за те, що можемо вручити подарунок найстаршій читачці — одній з переможниць розіграшу, висловити свою величезну подяку за відданість.
Ніколи й не думала, каже, що доживе до таких поважних років. Та й довгожителів у їхньому роду не було. Та Бог, видно, за щось послав їй таку винагороду…

– Мама — надзвичайно добра людина. В Порохні мені чи не кожен на цьому наголошував, – вступає в розмову донька Галина, яка хоч і проживає в Хмельницькому, але вже 11 років — поряд з мамою. — Сили в неї вже не ті. Ще до 87 років і на городі поралася, в усьому допомагала. Та сталося нещастя — помер рідний брат. І маму ця біда дуже «підкосила»…
Домініка Макарівна народилася в селі Маначин на Волочищині. Та в 1940 році, коли вийшла заміж, Порохня стала для неї рідним домом. Разом з чоловіком важко трудилися. Вона — в рільничій бригаді місцевого колгоспу, він — ковалем. І навіть, ви- йшовши на пенсію, Домініка Макарівна ще працювала в городній бригаді.
Потрібно було піднімати на ноги дітей, будувати хату.
– Тож усі її молоді роки минули у нелегкій праці, – продовжує донька. — І хоч мамі було дуже непросто, ніколи не подавала виду — спокійна, доброзичлива, лагідна. Батька немає з нами вже 35 років. І ми, як у дитинстві, так і дорослими, відчували мамину любов і підтримку.
Нині ж Галина сповна віддає свою любов і турботу найріднішій людині. До речі, саме вона й має обговорити з Домінікою Макарівною газетні матеріали після кожного свіжого випуску «Подільських вістей».
– Щось тут я не дуже розумію, поясни, – буває, каже мені. — Тоді читаю вголос, обмірковуємо разом. Газету любимо. Телевізор мама не дивиться, а ось читає залюбки. Які складні моменти в житті були, а з часописом вона не розлучалася. Відкладе гривню-дві, потім — іще, а газету все одно передплатить. Цій сімейній традиції не зраджуємо і тепер.
Такі як Домініка Макарівна Маліцька, й справді варті захоплення. Стільки пережити і не розтратити найкращих людських рис вдається не всім. Не знала статків та готова була ділитися останнім окрайцем хліба. Не знала відпочинку та готова була допомогти кожному. Проста жінка, з великим материнським серцем і незгасаючим бажанням через друковане слово дізнаватися нове. Низький уклін Вам, Домініко Макарівно і, дай Боже, зустрітися й на Ваше сторіччя.