Шануймо наших захисників

Перебуваючи у Хмельницькому обласному госпіталі інвалідів війни, я зайшов до крамнички, яка розміщується на першому поверсі. Там побачив юнака, якому на вигляд було не більше 18-20 років. Він стояв на милицях – у нього повністю не було однієї ноги. Юнак дивився на солодощі і вибирав щось для себе. Це була вражаюча картина. Хлопець, ще зовсім юний, ще не бачив життя, а вже приречений на великі страждання. Ногу він втратив у бою, захищаючи рідну землю. Це завдяки таким хоробрим хлопцям і тримається Україна.

За 35 років військової служби я бачив і добре знаю, що наші хлопці-українці – найкращі воїни, які готові життя віддати за свою Батьківщину. Вони завжди користувалися і користуються заслуженим авторитетом у світовій спільноті. Достатньо згадати, що у Другій світовій війні найкращі, найпотужніші були 1, 2, 3 і 4 Українські фронти, які відіграли вирішальну роль у здобутті Перемоги над ненависним ворогом.
Той ворог душу нашу так і не пізнав,
Де сили брались в нашого народу,
Солдат убитий тричі воскресав,
В атаку йшов і промовляв:
«За Україну, рідний дім і за свободу!»
Таким я бачив і цього гарного юнака. Мені стало шкода його і захотілося зробити щось хороше, щось приємне, виявити до нього свою повагу і прихильність. Я не витримав і звернувся до продавчині: «Дайте йому все, що він побажає, а я заплачу!». Юнак повернувся до мене – ми глянули один на одного, і сльози одночасно з’явилися в очах і в нього, і в мене. «Ні! – категорично заперечив він. – Не треба! Я сам розрахуюся».
Він не змирився з інвалідністю, з тим, що йому в житті вже хтось допомагає. Він хоче бути повноцінним у суспільстві, хоче сам заробляти на життя, самостійно вершити свою долю. Ми з ним ще не раз зустрічалися, розмовляли і я слухав його цілком дорослі роздуми про наше нелегке сьогодення. Він не один у госпіталі з такою важкою інвалідністю – їх багато. Державі, суспільству треба добре подумати, щоб у майбутньому полегшити їх життя…
Важко повертатися у минуле, але уроків Другої світової війни ми не повинні забувати. В той важкий післявоєнний період на вулицях і площах міст колишнього СРСР з’явилася велика кількість інвалідів війни – без рук, без ніг. Вони не мали житла, голодували, просили милостиню, спивалися. Тоді держава щось намагалася для них зробити, але то було не те, на що заслуговували воїни, які важко постраждали, захищаючи Батьківщину від лютого ворога.
Не хочеться про це говорити, але і в наш час трапляються випадки зневажливого ставлення до наших захисників. Так, деякі водії автобусів відмовлялися перевозити військових, які мають на це повне право. Один водій відмовив солдату, який поспішав додому у короткотермінову відпустку, бо у нього не було при собі грошей. А в готелі відмовилися поселити військових, бо від них чути неприємний запах. У пункті громадського харчування воїнам відмовили в обслуговувані – не дали поїсти. В деяких медичних закладах, також бажано переглянути ставлення до наших захисників. Мені розповідали, як солдат без ніг звернувся до віконця реєстратури і почув у відповідь: «Прийдеш завтра!» Він просив допомоги, пояснював, що ледве добрався із села. Його ніхто не захотів навіть вислухати а, тим більше, допомогти. Згадуються слова Наполеона: «Народ, який не любить, не поважає, не годує свою армію, буде годувати чужу армію».