А дуже навіть схожі…

У кардіодиспансері мої проблеми із серцем особливого враження ні на кого не справили. «Тут здорових людей немає», — прямо сказала одна з лікарок. Ну, бо й дійсно, хіба здорова людина шукатиме собі пригод у лікарні? Пригоди шукають у зовсім інших місцях: хтось у ресторанах, хтось у нічних клубах, хтось у далеких подорожах.

Ну, а хто вже зовсім без фантазії, той вирушає до… бібліотеки, бо якщо немає снаги вляпатися у свої пригоди, то завжди можна почитати про пригоди чиїсь.
А мені вже було не до пригод, тому й опинився на прийомі у кардіолога. Уважна лікарка записала у медичну картку якийсь хитромудрий діагноз, виписала рецепт «для початку» і спровадила до веселого чоловіка, який спритно маневрував поміж різноманітними апаратами з екранами та клавіатурами. Кинувши оком на запис своєї колеги, яка мене до нього направила, він узявся обвішувати якимись апаратами, примовляючи при цьому: «Завтра ми про вас знатимемо все. Геть усе! Навіть те, чого ви про себе не знаєте і не підозрюєте, що воно у вас є!»
«Хм, невже кардіологи тепер мають у своєму арсеналі ще й детектор брехні і користуються ним для виявлення хвороб та різних патологій?» — чомусь подумалося після його оптимістичної заяви. Але ж тікати панічно якось не виходить, бо ж прийшов не задля розваги.
Словом, обвішав він мене різними таємничими апаратами, підключив їх до комп’ютера, щось там позаписував, на екрані переглянув і, наказавши нічого руками не чіпати, спровадив додому, попередивши, щоб завтра о цій же порі був у нього для зняття показів.
Поки йшов вулицею, то тільки сам здригався, коли якийсь з апаратів раптом оживав, починав гудіти і попискувати. Але варто було зайти в автобус, як мене насторожено почали розглядати пасажири.
— Ви що, кіборг чи ніндзя? — запитала якась молодичка.
— Ні те, ні се, — відповідаю.
— Як це — ні те, ні се? — запитує, уже не сахаючись від мене і не виявляючи бажання миттю дременути з автобуса.
— А так, — кажу, — бо ніндзя не хворіють, а кіборги не мають ні серця, ні судин, то їм тиск, пульс і ще там щось міряти не обов’язково. За потреби одну залізяку витягли, другу вставили — і гуляй…
Після цих слів молодичка втратила до мене будь-який інтерес.
А коли добрався нарешті додому, то вирішив, що до завтрашнього ранку я й носа з хати не виткну, бо ще комусь у голову стукне, що я якийсь терорист… Воно мені треба?
Але пізнього вечора на вулиці почувся пронизливий крик, наче людський. Одягаюся, вибігаю з хати. Тиша. Мабуть, примарилося, подумав. Та варто було тільки роздягтися, як знову почувся той же крик. Знову одягаюся, знову біжу на вулицю і починаю обстежувати територію. У цю мить за хатою чується той же крик, але такий гучний, що аж мурашки по спині. Вибігаю на дорогу і уклякаю на місці.
На плоті, звареному колись з арматурних прутів, висить… сусідський пес і час від часу зовсім по-людськи кричить від лютого болю. Видно, стрибав через огорожу і нахромився стегном задньої лапи на арматурину. Думаю, треба його зняти. Але тільки спробував наблизитися, як він люто вишкірився, загарчав і почав гавкати. «Еге, думаю, то тебе так просто не звільнити. Ще мене покусає або, не дай Боже, апаратуру цінну цапне та пошкодить». Робити нічого — рушаю до сусіда і ще через шибку вікна бачу, що він із кумом чаркує. Заходжу в хату, а в них уже налито…
— Там твій пес на плоті висить. Лапу прохромив, — видихаю…
А вони обидва, не змовляючись, ставлять склянки на стіл, схоплюються і біжать рятувати бідну тварину. Ну, хіба не золоті люди? На таку жертву заради пса пішли!
Поки я, задихавшись, додибав до свого двору, вони вже встигли звільнити пса і, перемовляючись, поспішили назад, бо ж чарки налиті! Спробував щось запитати, але вони лише нетерпляче відмахнулися.
Того вечора пригод більше не було.
А наступного дня, коли лікар звільнив мене від своїх обладунків і приєднав їх до комп’ютера, одразу ж стривожено ткнув пальцем в екран:
— Це що?
А там графік показників, здається, вискочив аж за межі екрана, створивши такий собі електронний міні-Еверест…
— Сусідський пес на моєму плоті з прохромленою ногою, — спокійно відповідаю і потроху починаю дивуватися від побаченого. Адже я нічого особливого тоді не відчував: ні болю, ні дискомфорту, ні якоїсь тривоги…
— А що? Дуже навіть схожі, — каже лікар.
— Це ви про що? — запитую, — хто й на що схожий?
Він у відповідь лише сміється.
— Так і пес — на пса, і пліт — на плота…
Уважно розглядаю екран. Ну, з великою натяжкою плота там ще можна науявляти, та й то не мого. А ось де він пса видивився? Мабуть, щось знає таке, чого я не відаю. Освіта ж у нього не яка-небудь, а медична!