Дай Боже всім до старості дожити…

Свого часу актриса театру та кіно Ольга Аросєва сказала: «Не шкодуйте про
те, що старієте — багатьом у цьому відмовлено. Життя дається всім, а старість —
обраним». Ці слова можна віднести на адресу красилівчанки Раїси Дмитрівни Скиби,
яка 30 серпня святкуватиме сотий день народження.

Народилася 30 серпня 1926 року на Уралі, в м. Троїцьку. Батько був українцем,
а мама — донською козачкою. Сім’я жила бідно, адже підростало троє дітей: син
Василь, дочки Раїса та Марія.
На початку 30-х років почалася колективізація, яка принесла із собою голод і
нестатки. Місцеві активісти вимітали з кожної оселі останні запаси харчів. Батьки
вирішили змінити місце проживання, і сім’я переїхала в столицю Таджикистану
Сталінабад (зараз м. Душанбе), де проживав батьків брат. Сім’я оселилася в селі на
березі р. Амудар’я. Батько працював бухгалтером, а мама — прибиральницею на
місцевій пристані.
Там сім’я прожила до початку Другої світової війни. Саме в 1941 році Раїса
закінчила середню школу. Та радість захмарили сльози розлуки: батька та брата
призвали до війська.
Була в Раїси мрія — стати лікарем. Проте до інституту не вступила: мамі було
важко самій піднімати двох дочок — яка там зарплата у прибиральниці…
Якось начальник пристані запропонував дівчині працювати на місці батька, що
дозволило б їй мати щоденно за карткою 400 грамів хліба. На той час стільки
отримували ті, хто працював, а діти, пенсіонери та непрацюючі — по 200 грамів.
Дівчина погодилась. За якийсь час закінчила бухгалтерські курси.
У 1943 році вийшла заміж за військового — українця Миколу Івановича Скибу
родом з маленького села Кам’янець-Подільської області (зараз — Хмельницька). У
1945 році народився первісток — син Анатолій, а через два роки — ще один син,
Володимир.
Закінчилася війна, яка не обійшлася без втрат для їхньої сім’ї: під
Смоленськом загинув її брат, а батько повернувся додому без ноги, на милицях. Його
призначили головою сільської ради.

За якийсь час чоловіка перевели в Сталінабад. Там Раїса стала працювати у
військовій частині телефоністкою. Через кілька років Миколу Івановича направили
на Далекий Схід, де він став викладачем морської школи. Там народився їхній
наймолодший син Олександр.
Згодом чоловік став ходити в плавання, а вона чекала на березі, виховувала
трьох синів. Не працювала, адже дитячого садка при військовій частині не було. За
якийсь час Миколу Івановича перевели в Хабаровський край, а звідти скерували на
навчання в Ленінградське вище військово-морське училище ім. Дзержинського. Раїса
Дмитрівна з дітьми залишилася на місці попередньої служби чоловіка, оскільки в
Ленінграді курсантам житло не надавали.
Було нелегко прожити з трьома дітьми на половину зарплати чоловіка. Якось
викликав начальник політвідділу і сказав:
— Тобі важко жити з трьома дітьми тільки на пайок. Йди на роботу, приймай
склад! Ти працювала бухгалтером, тож і тут зможеш. Буде важко — допоможемо!
Вагалася, адже наймолодшому синові було всього 5 років. Але, зрештою,
погодилася. Отримувала пайок, моряки допомагали з опаленням: рубали дрова,
наглядали інколи за дітьми.
А потім був переїзд на Сахалін. Чоловік знову ходив у плавання, а вона чекала
і виховувала дітей. Умови були важкими. Квартира опалювалася дровами, які інколи
потрібно було рубати і носити самій. Воду зі старшим сином возили санчатами… А в
1955 році чоловік отримав нове направлення на Чукотку, де морози до 50 градусів.
Там прожили чотири роки.
Після цього їм усміхнулася доля: Миколу Івановича перевели в м. Анапу
Краснодарського краю. Курортне місто, де було тепло, спокійно та затишно. Чоловік
викладав у місцевому військовому училищі.
А в 1959 році їхня сім’я поповнилася ще одним сином. А було так. Якось
наймолодший Сашко повернувся зі школи зі своїм другом Владом. Хлопець був
сиротою і жив з якимись родичами, які зовсім про нього не дбали.
— Мамо, можна Влад з нами житиме? — благальним голосом запитав Сашко.
Подивилася вона на брудну й худу дитину та мовчки кивнула головою. Так у
сім’ї стало четверо синів. Хлопці були нерозлучними: разом ходили до школи, разом
пішли в армію і службу проходили в Угорщині. Влад закінчив міліцейське училище,
Сашко став телемайстром.

А чоловік усе частіше згадував своє маленьке село Воскодавинці на
Красилівщині, де він народився, де на місцевому кладовищі знайшли свій вічний
спочинок його батьки.
Коли він звільнився з армії, вирішили повернутися в Україну. Так, наприкінці
70-х років минулого століття сім’я переїхала в Красилів. Микола Іванович ще якийсь
час працював начальником цивільної оборони району.
…Сто років, у яких помістилося стільки подій, наповнених радістю та сумом
втрат. Одружилися сини, подарували їй шістьох онуків, а ті продовжили рід п’ятьма
правнуками. Вже й праправнучці Аріні 13 років!
Пішли у небуття молодша сестра Марія, чоловік та троє синів. Тільки 77-
річний Олександр живе сьогодні з мамою. З ранньої весни до пізньої осені їхній
будинок потопає у квітах: цвітуть бузок, тюльпани, троянди, жоржини… На
доглянутих грядках чекають своєї пори овочі. За квітниками й городом доглядає
Олександр. Раїса Дмитрівна тільки інколи дає поради. Вона ще й досі бадьора та
молода душею.
А за кілька днів — осінь. Осіння пора надворі, на серці, в житті. Не зогледілася
Раїса Дмитрівна, як у вічі зазирнув поважний вік. Хоча душа у неї так само
наповнена тривогою за онуків і правнуків, яких доля розкидала по різних куточках
світу. А у свій ювілейний день народження ювілярка прийматиме вітання від рідних
із росії, Казахстану та Італії… Тож міцного здоров’я Вам, Раїсо Дмитрівно, й нових
гарних ювілеїв!

На фото ювілярка з сином Володимиром.