Поінформований — значить «озброєний», гласить народна мудрість. І хоч сьогодні, здається, не бракує новин із зони АТО, «Подільські вісті» вирішили отримати їх з Донбасу, як то кажуть, із перших уст. Саме з цією метою в Донецьк — Луганськ вирушив наш спеціальний кореспондент Роман Губрієнко. Подаємо його перший репортаж із зони конфлікту.
БУЛЬВАР ПУШКІНА ВРАЗИВ СВОЇМ БЕЗЛЮДДЯМ.
Початок поїздки вже на старті видався своєрідним.
Адже вдруге за останній тиждень прийшло повідомлення про мінування Хмельницького вокзалу. Міліція, пожежники і рятувальники оточили будівлю вокзалу, нікого не пропускаючи. До потяга довелося йти в обхід. Сподіваюсь, «жартівника» невдовзі спіймають. Але це був лише початок тернистого шляху до серця Донбасу.
Під’їжджаючи до Дніпропетровська, повідомили, що до Красноармійська і Донецька поїзд не піде. Схвильована провідниця, бігаючи по вагону, заспокоювала пасажирів.
— Цей потяг прямо як «Летючий голландець»! Я взагалі не знаю, куди ми прямуємо! — гарячкувато відповідала провідниця на безконечні запитання пасажирів.
Виявилося, що через пошкодження залізничного полотна біля Авдіївки потяг був змушений зробити гак через Харківську область. Згодом пасажири нарешті дізнались приблизний маршрут. Поїзд пройшов через Харківську область і зайшов з півночі через Слов’янськ, Краматорськ і Ясиновату.
З чималим запізненням прибуваємо до Донецька. Розкішний залізничний вокзал нагадав мені своєю архітектурною задумкою будівлю аеропорту в Борисполі. Часу фотографувати не було — нещодавно вокзал обстрілювали, була небезпека наштовхнутися на нерозірвану міну, тож я з невеличкою групою людей спішно його залишив. Людей майже не було, хоча, що мене вразило, якась відчайдушна жінка продавала квас з бочки практично поруч із вокзалом.
Пощастило й з транспортом. У день прибуття він курсував містом, хоча, як мені розказали, так буває не часто. Особливо після обстрілу вокзалу. Донецьк дуже гарне, зелене місто. Тут є все: і хороша інфраструктура (варто відзначити добрий стан доріг), і архітектура різних століть. Однак — місто порожнє! Неймовірно, але мільйонник наче вимер. Людей на вулицях обмаль. Не так багато і транспорту.
Приїхавши до облдержадміністрації, де зараз розташований штаб «ДНР», я зустрівся з журналістом телеканалу «112 Україна» Романом Гнатюком. Наразі він єдиний український тележурналіст, який має акредитацію «ДНР» і працює безпосередньо в Донецьку. Саме Роман одним із перших журналістів (і єдиний з українських), який робив пряме включення з місця падіння Боїнга Малайзійських авіаліній, що був збитий над містом Торез. Із акредитацією Роман допоміг і мені.
Несподівано почувся віддалений, ніби приглушений свист, що звучав короткими уривками.
А, то «Гради» працюють! — пояснив мій новий знайомий. Загалом дуже неспокійно на околицях міста з боку Горлівки і Костянтинівки. Хоча і центр міста нещодавно зазнав обстрілу.
ЛЮДИНА ЗІ ЗБРОЄЮ НА ВУЛИЦІ ДОНЕЦЬКА СЬОГОДНІ — ЗВИЧНА Й БУДЕННА «КАРТИНКА».
Прогулюючись містом, Роман вводив мене в курс справ і місцевих «правил». Акредитація необхідна для безпроблемної роботи на території, яку контролює «ДНР». Всі візити, які ти плануєш здійснити в офіційні заклади чи об’єкти, обов’язково потрібно погоджувати з координаторами «міністерства інформації» «ДНР». Ополченці охоче йдуть на контакт із пресою, однак перед тим, як із ними поспілкуватися чи фотографувати, потрібно запитати на те їх дозволу і погодити з керівництвом.
Зайшли до магазину — купити води. Трохи дивно, коли ти ще вчора виїжджав зі спокійного Хмельницького, а сьогодні в черзі перед тобою озброєний ополченець купує «Пепсі». Чоловік із автоматом вистоює свою чергу, розраховується, дякує і йде.
Із Романом ми прямуємо бульваром Пушкіна. Тут як ніколи відчувається порожнеча міста. У спокійний час бульвар — одне з найлюдніших місць Донецька. Ним гуляють літні люди, розважається молодь. Зазвичай, в суботу, в усіх кафе вздовж бульвару неможливо знайти вільного столика! Зараз же майже ні душі, всі заклади практично закриті, працюють лише деякі магазини. Місцеві розповідають, що люду виїхало з Донецька вже дуже багато, майже 200-250 тисяч.
— Хто складає кістяк так званого ополчення? — цікавлюся у Романа.
— Як правило, це здебільшого найманці з Росії: чеченці, осетини і, на жаль, деякі місцеві жителі.
— Я чув про особливо «чуйне» ставлення ополченців до тутешніх пияків і наркоманів…
— Усіх, кого спіймають п’яними, відправляють «копати окопи». Наркоманів відловлюють принципово. «ДНРівці» не те що міліціонери, ті закривали очі, а то й взагалі «кришували» обіг наркотиків. Якщо наркоман потрапить до рук ополчення, з нього усю душу витрясуть, поки не дізнаються, хто його подільники і дилер. А далі лопату в руки — і на передову.
Моє відрядження в Донецьку лише починається і багато інформації доведеться перевірити і дізнатись. Та все ж, перебуваючи безпосередньо тут, починаєш усвідомлювати, наскільки «далеким» робить тебе телевізор від цих подій. Адже насправді тут все зовсім інакше. Мені вдалось винайняти невеличку квартиру прямо в центрі, у будинку поруч з адміністрацією. Звичної метушні сусідів не чути зовсім, схоже, що в будинку майже нікого нема. Тільки десь на околицях звучить вже звична тут канонада залпів.
Gismeteo 
