…Не знімає Україна жалобної хустки. Навіть навпаки: здається, з кожною втратою цей атрибут скорботи, схожий на вороняче крило, все більше й більше прикипає їй до зболеної голови. Уже немає сліз, залишається лише розпука, гіркота і… злість на тих, хто надто загрався в хлопчачі ігри, забуваючи, що солдатики не олов’яні, а справжні, із крові й плоті, і помирають вони теж по-справжньому, а не буцімто…
— Наш Серьожа з дитинства любив книжки читати, — розповідає про свого колишнього учня Наталія Лісова, вчителька української мови та літератури Калачковецької ЗОШ, що на Кам’янеччині. — Він і нині багато читає… Наталія Василівна раптом зупиняється і вже зовсім іншим тоном, якимось розгубленим і зніченим, виправляє сама себе: «Читав…».
Дійсно, в те, що їхнього односельчанина Сергія Клименка вже немає на світі, жителі Калачковець досі не можуть повірити. Про нього говорять у теперішньому часі, ніби й не було того страшного ворожого снаряда, який перетворив теперішнє молодого, повного сил і завзяття чоловіка в минуле.
Сергія Клименка мобілізували до Збройних сил 6 вересня. Спочатку проходив навчання на полігоні у місті Яворів Львівської області, а вже звідти в складі механізованої бригади потрапив на схід України. У зоні АТО служив водієм-механіком БМП-2. Смерть знайшла його 14 листопада, об 11.00, в районі с. Кримське Новоайдарського району Луганської області. Як згадують його військові побратими, останніми словами Сергія були: «Хлопці, я вас прикрию!».
— Сергія в селі всі любили, — продовжує Наталія Лісова. — Та й не любити не можна було — працьовитий, старанний, доброзичливий, привітний. Допомогти комусь треба — ніколи не відмовить. Ніякої роботи не цурався.
За словами Наталії Василівни, Сергій дуже любив село, в якому 36 років тому народився, навчався, де живуть його батьки і брат. І хоч після строкової служби в Збройних силах працював деякий час у місті, все-таки повернувся в рідні Калачківці, до землі.
…І ось він знову повертається сюди, аби залишитися назавжди, прорости ясеном, озватися навесні соловейком, випасти благодатним літнім дощем.
Кажуть, що людина не обирає собі долі. Хтозна. Можна все життя тліти, як пріла солома, залишаючи нащадкам у спадок лише їдючий дим. А можна спалахнути й згоріти, засліпити цілий світ, запалити його іскрами свого серця, щоб ті іскри на цілі століття вперед освітили темряву. Сергій Клименко обрав останнє…
Gismeteo 
