Він любив весну, рибу і рибалити. Смакував каву, переважно, по-віденськи: неміцну, зі збитими вершками, винайдену в столиці Австрії ще у ХVІІ столітті українцем Юрієм Кульчицьким. Любив сало і борщ. Перевагу віддавав борщу з сушеними карасями, свіжою капустою і приправами.
Так описує звичайні людські уподобання Тараса Шевченка літературознавець Леонід Ушкалов у книзі під назвою «Моя Шевченківська енциклопедія». Правда ж, зовсім не в’яжеться такий опис із тим образом полум’яного дідугана-революціонера у смушевій шапці і кожусі, який нав’язувала дітям протягом десятиліть шкільна програма?
Той же Леонід Ушкалов пише, що у засланні в Новопетровському укріпленні улюбленицею Тараса Шевченка була Наталочка – маленька донька коменданта Іраклія Ускова. Він міг годинами розмовляти з нею тільки їм обом зрозумілою мовою, робив їй вудочки, плів кошики і співав пісень. А дівчинка, не вміючи вимовити «Тарас Григорович», називала його «дядя Горич». На що він відповідав: «Достеменний Горич, моє серденько»!
Ось чого, чого, а горя на своєму віку він зазнав чимало.
Мабуть, саме ось така його згорьованість, справжність і безпосередність у житті та творчості й стала засадничою основою того, що поезія Шевченка написана ніби нашим сучасником. Адже вона така узагальнена і містка, що до кожного покоління українців знаходить свою стежину. А ще виявляється актуальною в будь-якій політичній ситуації. «Його треба читати і перечитувати, і не на нього молитися, а за його бунтівну, невпокорену, вільну і свавільну, правдиву гайдамацьку душу», – пише поет, лауреат Шевченківської премії Павло Гірник у передмові до «Фронтового Кобзаря». Тоді й пошана буде усвідомлена. Бо неусвідомлена пошана, за образним висловом поета Михайля Семенка, «убила Шевченка». А я б додав, що та «неусвідомлена пошана» продовжує убивати «достеменного Горича» й тепер. А події минулого тижня з черговою відбувайлівкою тільки підтвердили цю сумну тенденцію. Бо в один день на рік квіти до пам’ятників Кобзарю, а у всі інші «Ви любите на братові шкуру, а не душу!» Тому й чисельність «достеменних Горичів» щороку зростає і в Україні, і в закордонних наймах.
Та минулий тиждень додав українцям жалю ще й тим, що, як з’ясувалося, долею України переймаються хіба що за океаном. Спочатку американські партнери оголосили про виділення Україні військової допомоги на 125 мільйонів доларів, а потім повідомили про введення санкцій проти Ігоря Коломойського «через причетність до корупції». Це рішення показало, що олігархічний вплив у Вашингтоні сприймають як головну загрозу для української демократії. Як такий вплив сприймає нинішня влада в Україні, поки що невідомо, бо якихось відповідальних заяв чи конкретних дій з цього приводу вона не проявляє. Востаннє ж щось подібне відбувалося тоді, коли США розпочали кримінальне розслідування щодо іншого вихідця з Дніпра, колишнього прем’єр-міністра України і одного з найвпливовіших політиків держави Павла Лазаренка. І тоді також українська влада зробила вигляд, що це її зовсім не стосується.
А ще Президент України на форумі «Україна 30. Культура. Медіа. Туризм» анонсував початок роботи в Україні Центру протидії дезінформації. Раніше і міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко повідомив, що з березня розпочне роботу Центр протидії дезінформації – державна інституція, яка у співпраці з громадськими організаціями буде протистояти російській пропаганді. Справа ніби й потрібна, і в умовах гібридної війни проти України дуже актуальна, ось тільки деякі експерти висловлюють занепокоєння з приводу того, чи не стане нова структура інструментом влади у боротьбі з опозиційними засобами масової інформації, вишукуючи в них «російську пропаганду»?
Олексій ТИМОЩУК, черговий оглядач «ПВ».
Gismeteo 
