У цьому році селу Голозубинці Дунаєвецького району виповнюється 545 років з часу першої писемної згадки.
Обабіч дороги до Старої Ушиці на Дунаєвеччині на смузі земель шириною до двох кілометрів від р. Студениці на південно-східних і південних схилах розкинулося село з єдиною на увесь білий світ назвою Голозубинці. Як пишуть відомі учені-мовознавці М. М. Торчинський і Н. М. Торчинська, перша писемна згадка про це село припадає на1469 рік. Але чи дійсно писемна згадка була першою назвою цієї місцини?
Для пошуку відповіді варто зробити історичний екскурс. Наукою доведено, що кожна нова епоха у житті людства пов’язана не тільки із прогресом способів і знарядь життєзабезпечення у конкретних природних умовах, але й з удосконаленням людської особистості — знань, мислення й мови. При цьому у первісному суспільстві таке розрізнення здійснювали за прикметами місця мешкання чи за пріоритетним видом діяльності або за обома цими ознаками. Такі відомості були необхідні для забезпечення життєво важливих потреб у їжі, питній воді та безпеці. Результат осмислення свого місця у природі та суспільстві закріплювався у мові у вигляді загальних слів-понять. Ця інформація слугувала розвитку стійких соціально-економічних, культурних та особистих стосунків на широких теренах аж до формування древніх етносів. Завдяки частому вживанню, такі слова надалі починали усвідомлюватися як власні назви громади чи території її мешкання і закріпилися в усній мові аж до їх першої писемної фіксації.
Зазначені закономірності характерні також для усього праукраїнського населення, що мешкало в доісторичні, дописемні часи на теренах від Тиси і Західного Бугу до Сіверського Дінця й Лугані, від Прип’яті і Десни до Криму і Чорного моря, у тому числі й на Поділлі. Найдавнішим засобом спілкування цього етносу була індоєвропейська мова. Її упорядкованим варіантом вважають санскрит — літературну мову, знайдену європейцями в Індії у XVII столітті. Чимало вчених вважають цю давню мову праукраїнською, тому що з усіх європейських мов найвищий рівень спорідненості із санскритом має саме українська мова.
Наприклад, у сучасній українській мові налічують двадцять груп слів, що походять від її індоєвропейської праоснови. Науковці також доводять, що первісні громади праукраїнців називали себе саме індоєвропейськими словами, що позначали ознаки місць розселення або основне господарське заняття. Сучасна українська мова успадкувала ці поняття як значну масу архаїчних топонімів, значення яких нині важко тлумачити. Однак цю проблему можна вирішити на основі застосування системного аналізу даних різних наукових галузей та використання словників санскриту. Як показує досвід, розкриті таким методом назви конкретних місцин стають справжнім скарбом інформації для дослідників давньої історії України.
Так ми підійшли до розгадки таємниці назви «Голозубинці».
Історичні дані свідчать, що постійне заселення цієї частини басейну Дністра здійснили родини мезолітичних мисливців-лучників приблизно з ХІ тисячоліття до нової ери. Вони могли з’явитися на цих повернутих до сонця схилах, просуваючись від Дністра навпроти течії р. Студениці, або з берегів сусідньої р. Тернавки від сучасного с. Кривчик, де ще раніше сформувалася велика палеолітична спільнота. На голозубинецьких теренах первісних поселенців могли привабити можливості успішного виживання у природних печерах або власноруч зведених з місцевих матеріалів житлах, численні джерела питної води, значні природні запаси їжі, яку чоловіки здобували на полюванні, а жінки й діти збирали на полях і лісових галявинах дикі злаки, плоди, ягоди і гриби. З господарського погляду були корисними також днища крутоярів з вимоїнами, щедрими на уламки кременю, зручні для виготовлення знарядь праці.
Проте, як і в інших місцевостях, на рубежі VII-VI тис. до н. е. активна мисливська діяльність призвела до винищення запасів здобичі. Загроза голодного вимирання та наявний досвід виживання у попередні епохи зумовили так звану неолітичну економічну революцію. Вона полягала у переході більшості мисливців до одомашнення та розведення великої або дрібної рогатої худоби і свиней, а збирачів рослинної їжі — переважно до зернового землеробства.
Системний аналіз інформації щодо ландшафту, ґрунтів, традиційних видів господарювання, звичаїв, місцевих архаїчних топонімів та прізвищ і прізвиськ сучасних голозубинчан показав, що тут неолітична економічна революція призвела до переходу саме землеробської діяльності. Цей факт підтверджує крем’яний серп, що суттєво полегшував зрізування зрілого колосся безпосередньо із сухих стебел.
Завдяки помітним успіхам у вирощуванні зернових культур місцева неолітична громада почала виділятися з-поміж інших родів. За даними мовознавчих досліджень, це знайшло своє відображення у складному слові-понятті, що складалося із п’яти індоєвропейських, тобто праукраїнських, слів.
На початку цієї праназви стояв іменник кгала, що означав тік або комора. Проте основним був іменник бія тобто зерно, який у сукупності з підсилюючою часткою су- (су+бія) означав добре зерно або зібране зерно (суч.: збіжжя). Наступним іменником був іна у значенні багатство. Завершальне слово ці (у санскриті: ксі) означало мешкання. В сукупності словосполучення кгала+су+бійа+іна+ці (в усній вимові — кгаласубійінці) передавало поняття — «мешканці, багаті збіжжям на токах чи в коморах».
Отже, назва «Голозубинці» походить з індоєвропейської мови і використовувалася як характеристика господарської діяльності жителів цієї місцини, що були складовою часточкою первісного праукраїнського етносу, а вісім тисяч років тому обрали землеробство та увіковічили себе найбільшим багатством — хлібним збіжжям у засіках.
Gismeteo 
