Курси валют

…У той холоднючий квітневий день Волочиськ прощався з героєм-добровольцем АТО Олександром Черниченком. Сотні людей зійшлися на мітинг-реквієм на центральну площу міста. Після спільної панахиди, яку відслужили священики усіх волочиських церков, з героєм прощалася козацька пісня:
Гей, туга, туга, гей, нема друга…

Її виконував аматорський чоловічий гурт «Збручани» Волочиського РБК «Гармонія». Непокриті голови співаків, сльози на їхніх очах, і чисте багатоголосся закарбувались у моїй пам’яті і серці. Якщо дозволимо собі знекровити силу рідної пісні, слова, забудемо символіку орнаменту на вишивці і писанці, з чим залишимося? З телевізором, який чи бездумно, чи запрограмовано спустошує душі фальшивками на зразок популярних шоу, вульгарність деяких з них просто зашкалює? Що в них є українське, рідне, бодай — пристойне? Причому — на найдоступніших телеканалах? На фронтах гинуть найкращі наші чоловіки, а на телеканалі СТБ у вечірній недільний час у «секс-шоу» ведучі виміряють, вибачайте, в учасників програми довжину статевих органів. Цей сатанинський сюжет вільно транслювався навіть не вночі і не в будень, а ввечері, у Вербну неділю… Ось таким для українців був «подарунок» до Великодня. Ви — до простору Бога, а телепростір вам — нижче пояса…
Чи такої культури потребує народ, духовна висота якого вразила світ патріотизмом і самопожертвою у страшні місяці війни?
Як зберегти нашу власну культуру, аби пломінь рідної ментальності не згас під вітрами новітнього етнічно-культурного геноциду?
Про це — у розмові з Миколою ЧЕПЕЛЮКОМ — заслуженим працівником культури України, начальником відділу культури Волочиської райдержадміністрації, досвідченим менеджером культурної галузі, котрий ще у кризові 90-і роки фактично врятував районний БК «Гармонія», яким тоді керував, зумів згуртувати, мобілізувати патріотів-культармійців і утримувати волочиську культуру з найкращими в області показниками.
— Миколо Петровичу, чи здатна масова культура, попри усі соціальні, фінансові проблеми, бути і залишатися камертоном народної душі? Адже зараз майже кожен відверто скаже: хіба тут до клубів, бібліотек, до пісень та танців?
— Я вже понад 30 років працюю в галузі культури, розпочинав сільським культармійцем і не раз доводилося переживати часи, коли, здається, вже опускаються руки… Але щоразу життя переконувало: людям потрібно нести і слово, і пісню, і душу. Бути з ними і в горі, і в радості. Я навіть скажу більше: культармієць, митець нині має дарувати людям позитив, бо таке наше головне професійне виробництво — емоції, з якими хочеться і потрібно вижити в цей дуже важкий час. Втім саме такі часи випробовують на стійкість. Розгубити легко, важче — втримати і зберегти. Хіба пробачать нам наші нащадки, коли забудемо про Шевченківські дні, про видатних митців наших, про пісні, обряди, які разом із нашим народом вижили? І для мене тут не існує дилеми: спочатку, мовляв, війну закінчимо, а потім почнемо все відбудовувати. А як буде пізно щось шукати у руїнах?
Волочиськ завжди був серед тих районів нашої області, де культура, справді, працює досить успішно. Вже вісім років поспіль утримуємо першість в області. Минулий рік був дуже важким фінансово, але нам вдалося зберегти базову мережу закладів культури, а це 119 установ. І в кожному, навіть найменшому клубі, в усіх бібліотеках району ми провели низку різнотематичних заходів до 200-річчя Тараса Шевченка. Заключним став районний Шевченківський фестиваль.
Багато розмов точилося навколо питання, як відзначати 70-річчя Перемоги, зважаючи на сучасні наші стосунки з Росією. Але тут не може бути й тіні сумнівів: це була священна війна нашого народу за рідну землю. Тому нагадування про ці історичні події, пошанування великої трагедії і великого подвигу нашого народу стало основною тезою всіх наших заходів, присвячених 70-річчю Перемоги. Ці події перегукуються з благодійними мистецькими акціями, які проводимо для збирання коштів на допомогу нашим воїнам, учасникам АТО, їх сім’ям, пораненим бійцям.
Чи потрібно все це людям? Судіть самі: за минулий рік ми провели у 65 закладах культури клубного типу більше десяти з половиною тисяч різних акцій, заходів, які відвідали понад 530 тисяч жителів району.
— Миколо Петровичу, уже третій рік галузь культури має своєрідне доповнення: опікування питаннями релігій та національностей. Як сцена може співпрацювати з церковними установами? Та й церква у нас відділена від держави…
— Гадаю, не потрібно нікого переконувати, що суть народної культури не лише у її масовій доступності, а й у глибокій духовності, на якій сформовано церковні засади. Адже колядки, щедрівки, гаївки, веснянки і т. д об’єднують церковну і народну традиції, і представники церкви охоче ідуть нам назустріч. Тому чимало заходів проводимо разом. Наймасштабнішими стали районні фестивалі колядок та щедрівок, вшанування козацької матінки Покрови, спільні акції на честь Дня злуки, а календарно-обрядові свята — це постійне, невичерпне джерело наших спільних акцій, які, до речі, дуже об’єднують людей, громаду.
— Волочиський район впевнено лідирує у різних мистецьких конкурсах, у вас багато колективів, які носять звання «народний», є академічні. Чим досягаєте і закріплюєте успіхи?
— Виховуємо таланти з дитинства. У цій справі дуже важливо налаштовувати юних артистів, художників на мистецьку освіту. І тут важливо часто проводити і концерти, і творчі звіти, щоб діти відчували і поважали сцену, прагнули бути на ній все кращими. Ці звіти, до прикладу, тривають протягом березня-червня. Хочу одразу відзначити низку колективів районного РБК «Гармонія», Волочиської ДМШ, Писарівської ДМШ, які постійно задають тон творчої майстерності. У минулому році наші конкурсанти привезли до Волочиська немало дипломів за перемогу в обласних, регіональних фестивалях.
— Не секрет, що культура завжди більше віддає, ніж отримує. Тобто, фінансове забезпечення галузі не можна назвати задовільним протягом багатьох років. А нині, коли економічна криза, воєнна ситуація ще більше фінансово виснажили галузь, без розширення спектру платних послуг зберегти мережу, кадри вкрай важко. Як втримуєтесь на плаву?
— Так, економічна криза, нестабільна політична ситуація в країні, потреби забезпечення обороноздатності призвели до скорочення державного фінансування галузі. Районним бюджетом на потреби установ культури в поточному році асигновано 9 мільйонів 22 тисячі гривень. Це кошти, переважно, на зарплати культпрацівникам та оплату енергоносіїв. Звісно, на фінансування низки культурних програм, потреб сподіватися важко. Тому намагаємося виживати власними силами. Нашим закладам культури за минулий рік вдалося залучити понад 540,56 тисячі гривень позабюджетних коштів. Платних послуг надали на 745 тисяч гривень, з них сільськими закладами — майже 132 тисячі гривень.
Які проблеми не розв’язати без участі спонсорів, місцевих громад, місцевої влади? Насамперед — капітальні і поточні ремонти. З допомогою спонсорів у наших закладах здійснено ремонтів на суму близько 450 тисяч гривень. Проблемою залишається опалення сільських клубів та бібліотек, облаштування їх внутрішніми комунікаціями, подальше впровадження енергозберігаючих технологій. У вкрай важкому стані сільські музеї. Дуже бракує сучасних комп’ютерів у сільській бібліотечній мережі. В районі поки що комп’ютеризовано 9 сільських бібліотек, а Інтернет мають лише шість книгозбірень.
Тому працювати є над чим, і головне нині — знаходити шляхи для вирішення важких, часто кризових завдань.
Ми чітко в цьому вбачаємо найголовніший зміст: це — збереження культурних цінностей. Від пісні, книги — до кожного сільського клубу і бібліотеки. Якщо переконаємо у цьому громаду, для якої й працюємо, — разом виживемо і разом будуватимемо наше майбутнє.