Похмурим і дощовим, але теплим ранком 21 травня 1990 р. з групою студентів і викладачів тоді ще Кам’янець-Подільського педагогічного інституту імені Володимира Затонського два автобуси вирушили на Канів, щоб взяти участь в урочистостях, присвячених перепохованню Шевченка.
Їхали уманським шляхом із замаєними на автобусах синьо-жовтими прапорами (наголошую, йшов 1990 рік!).
Трепетно озивалося серце, коли читали вказівники на дорогах — поворот на Лисянку, Звенигородку (починалися Шевченкові місця).
Ночувати збиралися у Богуславі, де мали нас прихистити на ночівлю знайомі викладача Зіновія Яропуда. В Богуслав в’їхали надвечір. Зупинили для перевірки документів міліціянти. Їх збентежили наші синьо-жовті прапори, які давно уже майоріли в Кам’янці, але для Черкащини це ще було дивовижею. Міцна комуністична номенклатура все контро-
лювала… У підслуханих радіопереговорах міліцейських чинів прозвучало: «А в них є зброя?» Нас це шокувало. Їдемо на могилу Шевченка, а нас приймають за бандитів!
Вранці, 22 травня, в’їхали у Канів. На в’їзді міліцейська варта нас застерегла: «Зніміть прапори». На що ми відповіли, що у нас в Кам’янці це нікого не дивує.
Піднялися крутими сходами на Тарасову могилу, але тут нас чекало розчарування. Могила була окупована московськими попами і монахами, які правили відправу на честь літнього Миколи. Співи не припинялися з самого ранку до надвечір’я. Збиралися натовпи людей з усієї України. Ніхто не пояснював, скільки буде тривати служба.
Не змінив ситуації і приїзд Патріарха Мстислава (Степана Скрипника), його теж не впустили на могилу. Разом з нами він присів на сходи біля музею Т. Шевченка, поряд з яким височіє чавунний хрест, поставлений на могилі Кобзаря (до 1923 р.).
Щоб якось «врятувати» ситуацію, місцева влада придумала кощунський захід. Біля підніжжя могили влаштувала виступи народних колективів зі співами і танцями (?!!) — і це в день жалоби.
Надходило надвечір’я, до могили наближалася делегація, яка несла грудочку землі зі Смоленського кладовища Санкт-Петербурга, де було перше захоронення поета. Групи людей зближалися… Почався стихійний підйом на могилу, яка з усіх сторін була оточена міліцейським кордоном. Почався «штурм». Над нами ламалися древка прапорів. Пригадується, як я з Петром Ткачуком продиралася наверх. І раптом — все стихло. Ніби за помахом чарівника — могила була «очищена» від силовиків. Вхід на вершину гори було звільнено.
Почався мітинг: промови, сльози, нарікання.
Таке було моє перше сходження на Святиню України. Прикре і болісне. Подібне чекало нас і по приїзді в Кам’янець. Тодішній ректор вичитав мене за прапори, попередив, що начальник автопідприємства (А. Шевчук) надалі не виділятиме нам транспорт. Не знав, бідолаха, що на порозі 16 липня 1990 — День проголошення суверенітету України. І колесо історії закрутилося в інший бік…
І ось 2014 рік — 200-річчя Тараса Шевченка
14 травня телефонним дзвінком професор Володимир Поліщук (співорганізатор Шевченківського форуму «Свою Україну любіть», завкафедрою Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, доктор філологічних наук) сповістив мене, що я у складі учасників Шевченківського форуму. Я була вражена. Про таку участь і не мріяла. А коли повідав, що, крім урочистостей, буде поїздка по всіх визначних шевченківських місцях, — моєму захопленню не було меж. Якраз цього літа збиралася повезти внучку Софійку (живе у Києві) на малу батьківщину Кобзаря — Моринці й Керелівку, а також Канів. А тут Боже провидіння зробило мені подарунок.
Черкаси
І от 19 травня — ми в Черкасах. Учасники Шевченківського форуму і міжнародного Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій…» вишикувалися на театральній площі для покладання квітів до пам’ятника Т. Шевченкові. Спершу поклали квіти очільники області, активні учасники Революції гідності чи Євромайдану — голова обласної адміністрації Юрій Ткаченко і голова обласної ради Валентина Коваленко. Потім громадськість — учені, письменники, молодь.
Пленарне засідання Форуму відбувалося у залі Черкаської державної філармонії. Захід вели директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Микола Жулинський і заступник голови Національної спілки письменників України О. Божко. Виступали гості з Москви, США (Петро Фединський), Казахстану, Румунії, Карелії, Словаччини (Микола Мушинка) та ін.
Будище, Моринці, Керелівка
І ось 20 травня — день відвідання святих Шевченкових місць, його малої Батьківщини. Першим було с. Будище, де розміщувалася літня садиба Павла Енгельгардта, в якій козачкував 14-літній Тарас. Садиба на капітальному ремонті (не встигли освоїти кошти, виділені урядом до ювілею; місцеві жителі скаржилися, що кошти розікрали). Її оточує парк, буйнотрав’я. Зберігся дуб, у дуплі якого ховав свої малюнки малий Тарас.
Потім — с. Моринці, де народився і жив неповні два роки Тарас. Тут він зробив перші кроки у світ. Збереглися розташовані поряд сільські хати діда по матері Якима Бойка і хата селянина І. Копія (Колесника), в якій народився Тарас (хату винаймали батьки). Неподалік садиб встановлено пам’ятник Матері з дитиною на руках. Так і пригадується:
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая,
З своїм дитяточком малим…
Пейзажі чудові: густа зелень декоративних кущів, переважно бузку, пологі схили, що переходять у балку, озерця.
Керелівка (с. Шевченкове)
При в’їзді в село — скульптура Тараса-пастушка з ягнятком («Мені тринадцятий минало»).
Вимога земляків: перейменувати с. Шевченкове на Шевченкова Керелівка. І правильно, навіщо відмовлятися від первісних, значущих назв.
Шевченкове — справжнє містечко. У центрі — школа, перед нею пам’ятник зрілого Шевченка. Тут так і проситься скульптура молодого Тараса, одухотвореного і окриленого мріями на майбутнє типу скульптур Лео Мола (Молодожанина). Через дорогу від школи — могила батька Тараса — Григорія (Грицька) Шевченка. Отже, колись це була околиця села, а зараз — центр. Розширяємося! Недалеко — школа (стара будівля, накрита скляним павільйоном), де Шевченко прислужував дяку Петрові Богорському, від якого й втік…
Нарешті ми на подвір’ї хати батьків поета. Після Моринців вони поселилися тут (1825 р.). Діди (Яким та Іван) склалися по 100 рублів асигнаціями і купили подвір’я Татарчуків (1,2 га землі — немало!). Хата відбудована за малюнком Т. Шевченка, який подарував княжні Варварі Рєпніній у 1843 р. На подвір’ї — скульптура підлітка Тараса: струнка постать, світлий погляд, спрямований у далечінь. За спиною — на паличці вузлик з речами чи харчами. Хлопчик-мандрівник (нагадує мандрівника Сковороду). Дуже вдала скульптура. Шевченко йде у світи! Він таки вивів Україну в світ!
Тут же на подвір’ї новий гарний музей, з автентичними речами. Є багато старих фотографій родичів та нащадків Шевченка (переважно 60-х років ХХ ст.; тоді, напевно, оновлювалася експозиція музею до славних ювілеїв 1961 і 1964 рр.). У кінці подвір’я на похилому схилі — могила матері Шевченка Катерини (1783-1823 рр.). Місцевий священик зробив виняток: поховали матір на обійсті, щоб малі діти-сироти змогли відвідувати могилу. Тарасові було тоді 9 років.
День завершувався велелюдною акцією. У Вільшаній (дорогою на Черкаси) відкривали пам’ятник Шевченкові. Тут знаходився маєток старого пана — Василя Енгельгардта. Сюди прибув Шевченко просити дозволу навчатися ремесла малювання (чим він марив з дитинства), на що погодився маляр села Хлипнівка. Управляючий, замість дозволу, направив його прислужувати синові пана Павлу Енгельгардту в Будище.
І це був вирішальний крок у подальшій долі Тараса. Якби Тарас не потрапив до панів Енгельгардтів, то, хто знає, як склалася б його подальша доля? Може, був би народним малярем, чи просто кобзарем-музикою, який під звуки кобзи співав би свої пісні (знаємо, що дуже гарно співав!)?
Пам’ятник у Вільшаній постав у вигляді Шевченка-художника (задуманий Шевченко у пальті, вишита сорочка, у руках мольберт і пензель). Відкриття стало велелюдним дійством: відбулося освячення пам’ятника священиками усіх конфесій, промови урядовців, учених (Микола Жулинський) і письменників (Юрій Мушкетик). З останніх полум’яним був виступ поетеси з буремного Луганська Антоніни Листопад. На завершення урочистої частини — багатоголосий хор виконав «Реве та стогне Дніпр широкий». Співали усі — учасники свята, гості, земляки. Спів во славу Шевченка! І ніби у відповідь прозвучав справжній грім, блискавка — і рясний дощ окропив Шевченкову постать.
Раділи небо і земля! Боже втручання, гармонія!
Чигирин, Суботів. Холодний Яр
Це маршрут 21 травня. Історичні пам’ятники відбудовані, зокрема гетьманська резиденція в Чигирині, церква Богданова (Ільїнська) в Суботові, північна вежа будинку Хмельницького в Суботові.
Дорогою в Холодний Яр та Мотронинський монастир робили зупинки в с. Медведівка (стартувало гайдамацьке повстання 1768 р.) і с. Мельники, звідки походять родом очільники Холодноярського спротиву 1918-1921 рр. брати Чучупаки (прототипи роману В. Шкляра «Чорний ворон»). В селі встановлено їм пам’ятник, поряд — пам’ятник Ю. Горлісу-Горському, який відвідав село 1943 р. і збирав матеріал для своєї книги «Холодний Яр».
Канів
І нарешті — 22 травня — ми в Каневі. Крутими сходами вибираємося наверх, до могили Тарасової для покладання квітів.
Які разючі зміни! Ніякого офіціозу. Ніяких перепон. Вільний доступ до покладання квітів. Ніякої міліції. Всі вільно походжають біля книжкових яток, виставок, лунають співи бандуристів.
Потрапили на панахиду за упокій душі Олекси Гірника, Людини-смолоскипа. У ніч на 22 січня 1978 р. він спалив себе, облившись бензином (перед тим розкидав на схилі гори листівки), на знак протесту проти русифікації України. Присутній на панахиді син Євген Гірник подякував за пошанування пам’яті батька Олекси Гірника.
Ввечері — повернення в Київ — і шлях додому, в рідний Кам’янець. Вражень море. Відчувався повсюди подих нового, післямайданного часу, а саме: оновлена (без ідола) площа перед будинком Черкаської облдержадміністрації, де йшли запеклі протистояння з попереднім режимом; вулиця героїв Небесної Сотні в центрі Канева; нові, світлі обличчя урядових чиновників, незакомплексованих брехливою ідеологією і фальшю; повсюди море вишиванок, рушників, синьо-жовтих барв.
Особливого шарму заходові додавав гід Шевченківського форуму під час поїздок професор Володимир Поліщук. Його блискучі коментарі з приводу літературних місць Черкащини зачаровували. Його розповіді — це справжня енциклопедія літературної Черкащини. Яка багата талантами черкаська земля! Вона породила генія Шевченка, багато визначних вчених і письменників (Ю. Мушкетик, М. Негода, П. Пилипович, С. Єфремов, П. Федченко та багато інших).
Раджу всім відвідати Шевченкові місця, пройнятися бунтарським духом історичної Черкащини, шаноби до її героїчних місць та постатей.
Велика подяка черкащанам за любов до славного земляка — Шевченка!
Gismeteo 
