Насамперед маю на увазі, коли розповідаємо нащадкам чи молодшому поколінню про минуле. Зокрема, як жилось-малось за радянської чи навіть царської влади. Хтось про те безпосередньо знає або від старших чув. Однак висновок, по-моєму, дуже простий: немає і не було влади, яка б усіх задовольняла. Тож не берусь однозначно оцінювати наші керівні структури. Їх плюси або мінуси вчора чи сьогодні. Адже кожен з нас і вони самі знають про свою вартість, власні плюси й мінуси. Притому — усі впевнені, що й про перспективу кожного регіону, держави нашої потурбуватись мають найближча і найвища влада. Себто, критикуючи вчорашнє, маємо думати й творити гарне сьогодення й краще майбутнє.
…Читаю солідний за обсягом твір нашого земляка про його рідне село Розсохи. Автор, звісно, заслуговує на вдячність за писемну пам’ятку, яку залишив односельцям і землякам. Однак чомусь не подумав, що його твір, мабуть, читатимуть нащадки. А це означає, що вони сподіваються на об’єктивність, правду. А цього, на жаль, автор не врахував. Тож натрапляємо на необґрунтовані, неправдоподібні твердження. Скажімо, пише про те, що в повоєнні роки біля кожної молотарки був уповноважений з району та ще й з пістолетом.
Про молотарки, які до глибокої осені обмолочували збіжжя, пам’ятають чимало моїх ровесників. Адже ми, діти війни, часто бігали туди, бо там наші батьки чи матері, а часто й старші брати й сестри трудились. Їх годували коли супом чи борщем або галушками. Отож і нам дітлахам перепадала та страва. Однак чужих дядьків та ще й з пістолетом бачити не доводилось. Може, вони десь за молотаркою ховались? Чи просто це авторська нездорова фантазія?
Або інше. У відгуку про творчість деражнянської поетеси Нелі Івчук вчорашній високопосадовець твердить: за радянської влади її вірші дійти до читача не могли б… Хіба це правда? А чому б не сказати точніше: тоді б авторка й гонорар отримала, а нині, щоб видати збірку, треба немалі кошти мати.
Перелік необ’єктивних оцінок можна продовжувати, бо їх цілком достатньо.
До речі, відомий український письменник Натан Рибак у романі «Солдати без мундирів» слушно і переконливо твердить: «Нема чого відсторонятись від правди. Все одно вона сама зазирне в очі…»
Тож, очевидно, не варто захоплюватись очорненням вчорашнього, хоч там, звісно, не все ідеальним було. Більше думаймо про сьогодення, докладаймо зусиль, знань та енергії, аби кращим зробити день прийдешній для наших дітей, онуків, правнуків… Аби перед нащадками нашими не було соромно.
Gismeteo 
