Так сказала Ніна Матвієнко в одному з інтерв’ю 2022 року, коли табун винників, потапів, владо-ям та інших «зіркових» ухилянтів гайнув за кордон ще на початку повномасштабного вторгнення. У перші дні війни Ніна Матвієнко співала для людей у київському метро, в укриттях, а потім на якийсь час, на вмовляння рідних, поїхала за кордон. І майже одразу – додому. Казала по поверненні: "Пам’ятаю, що я їхала з Польщі в Україну. За півтори доби у мене були опухлі ноги. Я розуміла, що я ступаю, і дуже боляче, але було стільки щастя, що я на своїй землі вже! Я наче вибачилась перед Україною, що я поїхала". Вона молилась, працювала, страчувала серце болем за Україну і дуже чекала перемоги. Зізнавалася, як хотіла б прожити цей момент: "Вийду на вулицю, де обніматиму та цілуватиму всіх людей навколо! Скажу кожному, як я його люблю, як люблю український народ! Я знаю, вже й пташки співають. Це вони несуть весну, несуть нам надію! І зовсім скоро ми переможемо!".
Та велике серце цієї тендітної і такої великої українки переповнилося… Доля замкнула життєве коло: через два дні по смерті, 10 жовтня, Ніні Митрофанівні було б 76 земних років. Священники стверджують, що коли дати народження і смерті так близько сходяться, це означає, що людина дуже достойно, благородно замкнула життєве коло, виконала земне призначення повністю…
Але нам усім здається, що такі великі українки володіють особливою магією, тому мають жити дуже довго, бо як же без них? Як нам без Ніни Матвієнко, яка тихо відійшла у засвіти? «Тільки ти, немов зоря, даленієш в небеса, даленієш, як за віями сльоза…» - співала Ніна Митрофанівна у пісні «Мамо, вечір догоря», і відтепер даленіє вона, наша Ніна. Кажуть, Господь посилає нації особливих людей, коли націю очікують великі випробування. Бо такі люди націю цементують, роблять сильною. Чи знайдеться багато українських виконавців, які за все життя не виконали жодної російської пісні? Ніна – жодного разу. Через це була у недремному полі зору кагебістів за часів срср, була невиїзною, але її популярність не лише серед українців, а й за межами срср зростала невпинно, незважаючи на всі утиски комуновлади. І саме лише її ім’я та прізвище наповнювали нас гордістю за нашу культуру, мову, пісню. Я тільки на 12 років (підрахувала) молодша за Ніну Митрофанівну, але я виросла на її піснях, з її голосом. Наче вона – мама. Мудра і праведна мама всіх українців, наша вічна душа. Квітка-душа.
Соцмережі з першої години після звістки про смерть видатної українки вибухнули повідомленнями, похапливим перерахунком всіх її земних почестей, звань, відзнак, але Ніна Митрофанівна належить до особистостей, за якими офіційні нагороди юрмляться позаду, бо хіба потрібні земні відзнаки світочам? Звання народної артистки їй довго не могла дати радянська влада, бо, за законом, для цього потрібно мати вищу освіту. У Ніни Митрофанівни, яку вже на той час зачисляли до еліти народу, була лише одна освіта – студія при хорі ім. Г. Верьовки, де вона формально була артисткою хору, а насправді – його окрасою, діамантом. І вона стала єдиною в срср народною артисткою без запису в трудовій книжці про наявність вищої освіти. Зважаючи на шалену популярність, вона могла б жити мільйонеркою, як теперішні зірки шоу-бізнесу, натомість її побут був настільки скромним, наскільки вона, її сім’я потребували для буденного життя. А половину будинку співачка взагалі віддала під музей Івана Гончара, народного художника, свого свекра. І вкладала власні кошти у ремонт музейного приміщення. Бо це мало значення для неї, а не розкіш.
В одному з передостанніх своїх інтерв’ю Ніна Митрофанівна говорила про любов, про Україну і її захисників: "У мене з’явилося стільки любові – повний мішок! Таких почуттів у мене ще не було. Любов виходить навіть через сльози, і це правильно. Нехай вони омивають серця наших хлопців, справжніх синів! Я так їх усіх люблю, пишаюся і щодня молюся".
Із нагоди власного 70-річчя в інтерв’ю Українському радіо Ніна Митрофанівна розповідала,: “У 1972 році, коли в світ полетіли “Дикі гуси”, мене викликали на Українське радіо, на Хрещатик, 26, і показали мішки листів. Це були радянські часи, і мені листів не віддали, дозволили взяти два-три. Таких слів від слухачів я не чекала, мені здавалося, що слава – це забагато для мене. Я була занадто скромною. Впродовж життя я чула, що мої пісні перевертають щось у душах людей. І десь вже під 60 років я почала розуміти, що є щось нематеріальне, що формує нас – національна душа, характерні особливості краю. І в голосі вони збереглися – як сльозинка, як дзвіночок, як сонечко. Я так хочу співати! Найбільший удар – коли я мовчу, коли не можу звучати. Пісня для мене – це навіть більше ніж найглибинніша потреба чи моє єство, це – саме життя».
Ми ще не в стані осягнути, яка велика людина пішла в засвіти, заповівши нам безцінні скарби свого серця, яке залишається для нас вічно живим, залишається незбагненна магія її голосу, збережені нею скарби української пісні.
Gismeteo 
