Уже 18-ий рік Україна 9 листопада відзначає День української писемності і мови. У 1997 році за ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі мови в консолідації українського суспільства Леонід Кучма підписав Указ «Про День української писемності та мови», який був приурочений до православного церковного свята — дня пам’яті преподобного Нестора Літописця. До речі, мощі великого святого знаходяться у Київській лаврі, і ми цим можемо навіть пишатися. Але в країні, яка досі живе за відверто гріховним, користуючись церковною лексикою, законом «ка-ка», як охрестили в народі пріснопам’ятний «мовний» закон Ківалова-Колісніченка 2013 року щодо гарантій розвитку в Україні російської мови(!), про свято української мови говорити гірко.
А щорічні одноденні заклинання 9 листопада «врятуймо нашу мову калинову!» більше схожі на ритуальний календар, а не на послідовну патріотичну державотворчу політику. Не можна святкувати «день захисту», бо святкується лише день перемоги. А про перемогу, про повноправне утвердження титульної мови в державі Україна, яка лише за останні десять років пройшла крізь дві революції, і яка в кривавій війні захищається від цинічного російського агресора, ми нині говорити не можемо. Бо у мовній війні давно зазнаємо поразку за поразкою: в політиці, в освіті, в культурі, в інформаційному просторі, тобто в найголовніших сферах застосування мови як націєтворчого, а значить — об’єднуючого потенціалу. Нація без мови, як писав великий українець Іван Огієнко — «порожній горіх».
Ці та інші мовні проблеми стали головними темами засідання круглого столу, присвяченого Дню української писемності та мови «Українська мова і нація: перспективи розвитку в період глобалізацій них процесів». Учасники зібрання — студенти та викладачі Хмельницького інституту МАУП та економіко-правового коледжу МАУП, які разом із відомими на Поділлі громадськими діячами, письменниками, журналістами вже традиційно, шостий рік поспіль обговорюють актуальні проблеми захисту мови як в середовищі глобальних світових викликів, так і в контексті державної мовної політики України.
Відкриваючи засідання круглого столу, директор інституту, кандидат педагогічних наук Леонід Білий зазначив: «Саме молодь, яка нині набирається не лише освітнього, а й громадянського досвіду, повинна чітко розуміти значення державної мови в житті сучасного суспільства і в житті кожного з нас, українців, як головних носіїв історичних, культурних і духовних цінностей нації. Ми вже переконалися, що держава не поспішає зміцнювати позиції державної мови, тому це нині повинно робити суспільство, кожен свідомий українець має стати мовним волонтером і допомогти рідній мові утвердитись у якнайширшому суспільному середовищі».
Позицію патріотично налаштованої молоді озвучила студентка коледжу МАУП Анастасія Якимець: «Мова підкреслює і розвиває особистість. Тільки українською мовою можна отримати правдиві знання про історію, культуру, духовність нашого народу. І ми хочемо ці правдиві знання отримувати і жити з ними».
Про відсутність належного мовного законодавства у сфері захисту головної мови України, про лицемірство влади, яка «не помічає», що країна не позбулася ганебного антиукраїнського мовного закону Ківалова-Колісніченка, який досі чинний на втіху нашому запеклому сусідові — Росії, нагадала присутнім заслужений журналіст України Світлана Кабачинська.
«Наша біда — це наша так звана толерантність, а точніше — байдужість, про яку писав ще Тарас Шевченко: «А братія мовчить собі, витріщивши очі». На жаль, такої «братії» дуже багато в Україні, особливо нестерпно, що найбільше — серед владної верхівки. Саме в середовищі найвищих державних мужів мова ігнорується публічно, незнання державної мови давно перестало бути перешкодою для отримання високих державних постів, — зазначила голова Хмельницької міської «Просвіти» Зоя Діденко. — Мало того, що чимала когорта міністрів «позичена» з-за кордону, так вони ще й не знають мови держави, якій присяглися служити. А, скажімо, заступник Генерального прокурора України навіть пропонує підлеглим оформляти державну документацію… російською мовою, оскільки українською він, грузин, не володіє. І закономірно, що на «язик руководітеля» переходять і підлеглі. Ми можемо сміятися (і заслужено) з перлів колишнього прем’єра Миколи Азарова, але позиція нинішньої влади в мовному питанні також не є державницькою. Послуговуватися мовою окупанта можуть або заробітчани, або люди, яким, насправді, не болить Україна. Мова — це душа, дух. А за Біблією, найбільший гріх — нехтувати Святим Духом. То за якими законами живе влада, яка нехтує і державними (Конституцією), і Божими законами?».
Голова ради козацьких старійшин Хмельниччини Кузьма Матвіюк зазначив, що загрозу національній гідності і українській мові, як виховному чиннику державотворення несе й мова, народжена так званою гібридною війною. Правозахисник Матвіюк переконаний, що поширені нині слова «укропи», «хунта» несуть у собі негативний відтінок: якщо історія зберегла назви «мазепинці», «петлюрівці», «січовики», то нинішні наклички не роблять нам честі, ми наче глумимося із себе, використовуючи лексику, нав’язану кремлівською пропагандою, завдання якої — знищити Україну фізично і духовно. Наша Революція гідності, активність добровольців у російсько-українській війні супроводжувалася українською мовою, як головним національним рушієм свідомості. Тепер все менше української в коментарях зі сходу. Значить, українська влада свідомо обмежує вплив на суспільство української мови? Тому наша боротьба за мову не повинна ослаблюватися.
Надія і гордість України — її молодь, яка ніколи не стояла осторонь важливих подій у державі, виявляла риси жертовного патріотизму. Тож саме про патріотизм молоді вів мову письменник і журналіст Микола Кульбовський.
Чому українська церква досі не може позбутись російськомов’я? Над цією темою відверто і правдиво розмірковував протоієрей, секретар Хмельницької єпархії УПЦ МП, завідувач кафедри українського православ’я і теології Хмельнцького інституту МАУП Олександр Дацюк. Посилаючись на повість «Хмари» про середовище українського духовенства ХІХ століття, написану класиком Іваном Нечуєм-Левицьким, який
отримав освіту в духовній академії, протоієрей зазначив, що Російська імперія силувано зросійщувала українське православ’я і стала хмарою, яка протягом чотирьохсот літ намагається, як хмара, згущувати темряву над Україною, над українським православ’ям.
Відомий киргизький письменник Чингіз Айтматов сказав: «Будь-який народ хоче бути не лише ситим, а й вічним. А вічність народу — в його мові». Наче — про нас, про наш час, про нашу мову, яка стане вічною лише тоді, коли буде нині живою, здоровою і незрадженою. Не чекаймо, що це хтось робитиме за нас. Пам’ятаймо слова В’ячеслава Чорновола: «Україна починається з тебе».
Gismeteo 
