Минулого вівторка у культурному житті Хмельницького відбулась одна з найпам’ятніших подій цієї весни: в обласній філармонії пройшов творчий вечір «Вінок мого життя» народної артистки України, Героя України Ніни Матвієнко.
«Вінок мого життя — це життя тих, чиєю пам’яттю я живу. Мої предки, моя Україна», — сказала зі сцени співачка. Любов’ю, мудрістю, душею, а не лише унікальним голосом бере кожного у свій полон ця нестаріюча, ніжна і сильна українка: навіть не віриться, що наступного року Україна вітатиме її із 70-річчям. То ж нинішній концертний тур — передювілейний, справді, «вінок її життя», вінок відданості рідній пісні.
Протягом двогодинного концерту Ніни Митрофанівни на сценічному столику палахкотіла чутлива свіча: це була зустріч-сповідь. І протягом двох годин сцена «заростала» букетами: після кожної пісні співачці несли квіти, квіти…
Усі її пісні — також сповіді, особливо стародавні, родинно-обрядові, взагалі фольклор у творчості Ніни Матвієнко — це її власна подорож у глибину українських віків. Зі сцени лунали ще дохристиянські співи, датовані ІХ-Х століттям. «Нашу історію давно намагаються законсервувати, начеб до XV століття її не існувало… Це неправда. У моєму репертуарі усе більше накопичується дуже давніх українських пісенних творів», — розповідала співачка зі сцени. Діалог із залом був продовженням її пісень. А ще — думок про тривожну українську дійсність.
Після концерту пощастило взяти інтерв’ю у співачки, яка приїхала до нашого міста вдруге після попередніх гастролей у 2009 році, коли виступала у філармонії разом з донькою Тонею і камерним оркестром «Київська камерата», де обидві були солістками славетного колективу.
— Пані Ніно, на усіх зустрічах з людьми ви не лише відкриваєте душу пісні, а й своє бачення України, світу, людських цінностей. Ви сьогодні зі сцени сказали, що нарешті стали вільною. Хоча, здається, ви завжди нею залишалися… Через свою вільнолюбність 17 років були невиїзною за винятково українськомовний репертуар, хоча вже у середи-ні 70-их стали зіркою української сцени.
— Це я й про те, що нарешті вийшла на пенсію. Але це інше. Я завжди розуміла свою місію, свою відповідальність. Я вірю, відчуваю: те, що не можуть зробити генерали, політики, прем’єри, сильні чоловіки, те зробить сильна жінка.
— І свою свободу знову даруєте людям?
— А для цього багато не потрібно. Треба бути в першу чергу, людиною. І ніщо за цим не стоїть! Лише совість. І найголовніше — берегти свою землю. Через помисли, вчинки берегти Бога на цій землі, бо Бог — це наш рід, наша родова пам’ять. А в нас і земля, і пам’ять стільки разів обливалися кров’ю українців: і предків, і нинішніх синів…
— У відповідальності більше скорботи, аніж відчуття щастя?
— Ні, треба просто почуватись сином, донькою. Якщо ти маєш матір, батька, ти прагнеш їх захистити. Від тих, хто кривдить. Захистити від зайд, від всіх, хто глумиться. А те, що нині відбувається на нашій землі, — це геноцид українців. Відвертий і невпинний. Мусимо себе захистити. Лише — ми, українці.
— Пані Ніно, ви є втіленням родинної духовності, родинної чистоти. Ви — багатодітна мама, ви виховали своїх дітей такими ж?
— Я нічому їх спеціально не вчила: оце, мовляв, роби так, а оце — по-іншому, ні. Вони виросли у такому середовищі, в якому жили ми, батьки. От і все. Словами навчиш мало, діти переймають душевний досвід і так будують свій світогляд.
— Ви останнім часом берете участь у різних соціальних телепроектах, де герої найчастіше — люди з так званого асоціального середовища, соціального дна. Зрозуміло, глядачам завжди важлива ваша думка, ваша оцінка життя людей, які стають заручниками долі з різних причин, а відтак — героями телепроектів на «Інтері», на СТБ. Що ви думаєте про цих людей? Якщо на телебачення масово «витягуються» шокуючі, негативні історії «із дна», що ви хочете сказати, сидячи в студії, слухаючи відверті, жахливі історії життя?
— Насамперед для мене це — покинуті суспільством, владою, дуже самотні і глибоко нещасні люди, які добрели до краю. А ми їх не помічаємо, ми жируємо, називаємо себе інтелігентними людьми. А за нами йде у спину, дихає в потилицю, у плечі бездонна бідність, яка забирає від людини все людське. Позбавляє здоров’я, зубів, родини, хати, надії. Там бруд, потворні житла, знедолені діти… Декому на це дивитися дуже некомфортно. Але це потрібно бачити, про це мусимо знати. І ще важливо: журналісти, які готують ці проекти, дуже хороші люди, я сама бачила, як вони іноді плачуть, готуючи сюжети, запитують: що робити? Показувати! Хай це дивляться всі, хай дивиться влада. Якщо ми не допомагатимемо одне одному, то розпочнеться просто виродження. Озираймося частіше на тих, повз кого проходимо, можливо, з погордою. Бо біда може в кожну хату зайти. Вона вже йде. У нас зараз намагаються відібрати, проковтнути найсвятіше — землю. Землю нашого роду. Прийдуть чужі, прийдуть неукраїнці. На кого перетворимося? На націю наймитів? Коротка пам’ять — от біда наша. Ми — вгодоване покоління голодних батьків. У нас вже є поселення, на Херсонщині, Миколаївщині, Уманщині, тут, під Києвом, де українці витискаються з кожного клаптя вартісної землі. І ми мовчимо. То які ми Божі діти? Чому Софія Київська відбирається чужаками? Нас дурять, зомбують, нашу історію замурували, начеб до ХV століття не було її. Чужинці, неслов’яни, вкладають у мізки нам свою брехню, аби пам’ять наша була коротка і слабка, щоб гордості не було за власний рід. Винищили праведників, винищили мудрих волхвів, а їх знання вкрали і присвоїли. Ми цього не знаємо, хоч уже пора. А як не знаєш, то й не дбаєш. От і винищуються традиції, зникає чистота стосунків чоловіка і жінки, родини, чистота крові, що було наріжним каменем духовності наших предків.
От донька моя, Тоня, чому народилася з моїм голосом? Бо батько і мати в цноті зачали дітей. І хлопці взяли батьків талант, художника, Тоня — мій.
— Пані Ніно, під час вашого минулого приїзду до Хмельницького ви розповідали, що ваш молодший син, Іван, чудовий художник, пішов у ченці. Ви сприйняли його вибір, але душа все одно сумувала, як ви тоді зізнались. Як склалося життя ваших синів, доньки?
— Іван згодом покинув монастир. Він служив у Бахчисараї, в Криму, це був 2007 рік, і там, виявляється, вже існували центри, де готували сепаратистів, обстановка була вкрай антиукраїнська. А мій Іван — він же українець, не зміг жити в такому оточенні, в такій зневазі. Зараз вони з Андрієм працюють іконописцями, розписують Успенський собор. Додому приходять ледь не за північ, втомлені, худющі, вічно голодні… Одному 43, другому – 41 рік. Звісно, я дуже хочу, аби нарешті оженилися, внуків мені подарували… Чогось не поспішають.
— В одному з інтерв’ю ви жартома обмовилися, що сини храми та галереї розписують, а вдома до ремонту у них руки не доходять, тріщини у стінах картинами маскують…
— Бо ж було… Аж коли на Івана зі стелі добрячий шмат глини впав, от тоді я вже не витримала: годі, ще покалічить когось ця глина, треба починати ремонт. У нас половина хати — наше житло, половина — музей мого свекра, народного художника України Івана Гончара. Ми в музеї вже тричі ремонт робили, я фактично живу в музеї, а ось до житла ледь почали добиратися. Тому два останніх роки я й на гастролі дуже мало їздила, ремонт забирав весь час, все сама робила: виносила, мила, шкребла, бо що з хлопців візьмеш? Добираються з собору вночі і валяться спати, бо праця іконописця, розписувача дуже важка фізично. Ото наготую їм їсти — та й сама на весь день до роботи.
Але без сцени дуже важко. Від душі відпадають якісь шматки, як ото глина від стелі. У цій своїй пустелі часто думала: кому мої пісні потрібні? Підростає нове покоління, я не цікава. Мені ж наступного року — сімдесят… Трохи сумно.
— Але не лише ремонт забирав останні місяці ваш час? У вас же народилася друга внучка, донька Тоні і Арсена Мірзояна. Як її звати? Чиє прізвище носить?
— Я Богу дякую, що мені дав цю крихітку, яка мене оживила. Я ж іще хворіла вісім місяців, бо впала зі сходинок другого поверху під час ремонту. Побила ноги, пошкодила сухожилля, була у гіпсі. А коли Тоня народила — мене ще й грип здолав. Донька приїхала з пологового, треба допомагати, а я ледь на перший поверх сповзаю. Риплять ті кляті дошки під ногами, болить, аж рипить, мій побитий поперек — але сповзаю. «Оце ж моя старість так: рип-рип…» — співчувала собі і жартувала часом.
А з’явилася Ніночка — день за днем здолала мій стрес, мої болячки. Їй зараз чотири місяці. Як вона сміється, як ручки до квітів тягне — це така втіха. Кольори взагалі почала бачити, як тільки народилася.
— Може, також художницею стане?
— Ні, Ніночка буде співачкою. Вона ж носить моє прізвище — Матвієнко. У нас так вже склалося по жіночій лінії: свою доньку я назвала маминим іменем — Антоніною. Мама так співала, що й мені далеко… Їй-Богу. Я записала від неї два диски пісень, вони — в моєму репертуарі. Про жіночу долю, про родину. А Тоня народила мені Ніну. Бачу в ній себе, своє продовження. Бо коли стало питання, яке прізвище дати Ніночці, то між «Мірзоян» і «Матвієнко» вибрали друге. Яка моя Ніночка — Мірзоян? Арсен не заперечував, він, взагалі, позитивна, легка людина, я його щиро поважаю.
Та й сама я також не змогла розлучитися зі своїм прізвищем. Коли вийшла заміж, то всіляко примушувала себе називати Ніною Гончар, за чоловіком, Петром. І прізвище ж чудове, сильне. Однак я мучилася, долала внутрішній якийсь опір, а потім зрозуміла: яка ж я Гончар? Я — Матвієнко! А в нашому роду всі жінки сильні. Моя мама одинадцятеро дітей у світ привела, я — шоста. Народилася вагою два кілограми, але, бачите, яка чіпка до життя! (сміється – Т. С.) От буду всі знання нашого роду тепер в Ніночку вкладати, поки що — колисковими та власними віршиками, які на ходу їй складаю. І манюня вже слухає, вдивляється, усміхаєтья… От розповідаю це – і вже скучаю.
Ніночка надихнула мене й на відновлення концертної праці. Відразу вночі з Хмельницького вирушаємо до Ніжина, з цією ж програмою. А як запросите знову — приїду обов’язково.
Gismeteo 
