Уперше ми зустрілися у столичному комбінаті преси. Здається, це був 1977 рік. Я, студент Львівського університету, проходив практику в РАТАУ. Згодом наші шляхи перетнулися у Хмельницькому. Євген Дудар зайшов до редакції, їдучи своїм авто з рідної Тернопільщини на Київ. Мені ж, молодому журналісту, потрібно було терміново в район. З’ясувалося, по дорозі... Говоримо, аж раптом за Меджибожем зупиняє нас «макогоном» даїшник. Звернули на обочину... Правду кажучи, здивувалися, бо через ожеледицю «повзли» і правил дорожнього руху не порушували. Ось про такі «зупинки» й розповідає гуморист. І не лише про це.
Напередодні професійного свята я зателефонував Є. Дударю, колишньому працівникові хмельницької газети «Прапор юності». Автор у боргу не залишився — передав щирі вітання творчій братії і читачам.
Зауважу, що пан Євген після Хмельницького працював у журналі «Перець», де головним редактором був Ф. Маківчук, написав чимало книжок, а окремі твори перекладалися багатьма мовами світу.
Лоскоти в грудях
Якщо вірити твердженню, що «на ловця — звір», то на мене завжди йшло стільки «звірів», що я не встигав їх ловити. Особливо на дорогах.
Мотор закашлявся. Зупиняю авто. Недалечко від поста ДАІ. Колупаюся. Неподалік півником ходить автоінспектор. Владно помахує «макогоном». До мене не підходить. Інший підійшов би. Спитав би, може, чимось допомогти? А цей «коротулька», трішки довший за «макогін», яким розмахує, корчить із себе Наполеона.
Але тільки я рушив, він «макогона» мені на капот: «Стоп!» Ах ти, порося, думаю.
— Документи!
Прикидаюся інопланетянином:
— Які?
— На право управління транспортним средством.
Вони ще в нас не орідномовились.
— А для чого, — питаю, — документи?
— Ви нарушілі правила дорожного двіженія.
— А чим?
— Ви не прив’язані прив’язним ремньом...
— А мені не можна!
Так йому ще ніхто не відповідав. І його лупавки закруглились, як сорочині яйця.
— А почєму?
— У мене лоскоти в грудях...
Його очі ще більше побільшали. В голові почулося незрозуміле скрипіння.
— Щекоткі! Розумієш? Буде твій «прив’язаний ремень» по грудях ковзати, можу зробити аварію...
У нього в голові ще гучніше скрипить:
— А справка у вас єсть?
— А в тебе лоскоти є?
— Ну да...
— То піди до лікаря, нехай дасть тобі «справку»... Це ж не хвороба... Міліція ж без довідки не вірить.
Знову у голові скрипіння. Заглядає у документ, які я кому протягнув.
— Да, Євгеній Міхайловіч! Положеніє тяжолоє. Но надо что-то дєлать! Бо я вам вєрю. Я вас отпускаю. Но найдьотся дурак — і нє поверіт вам...
Мені ж якось так таланило, що «дураки» майже не потрапляли. І всі вірили...
За кермом голий!
Короп нагло крав вудку. І я не думаючи, зодягнений стрибнув у воду. Думав уже, коли викручував одяг. Надворі — холодний вітер. У мене ж — ні запасних штанів, ні того, що під ними. Слава Богу, поруч авто. Трішки відігрівся. І ловити хочеться, бо клює шалено. І вітерець холодний з холодним дощиком. А запасного одягу нема.
Знайшов у багажникові великий целофановий мішок. Вирізав у дні дві дірки — на ноги. Зодягнув на голе тіло. Під пахвами затягнув поясом від штанів. Сів — уже тепліше. Вітер целофан не продуває... Упіймав ще кілька коропців. Вирішив додому їхати. Сів за кермо отак, у целофані, щоб сидіння не намочити. Їду. На автостраді Фастів — «Мозамбік»: Стоп! Дорожній інспектор.
Думаю: документи на хуторі, хильнув чарку, щоб не охолонути остаточно, інспектор незнайомий...
Йде до мене. Відчиняю дверцята. У мене — шок від того, що буде. У нього — шок від того, що є. За кермом голий чоловік у целофановому мішку. Живий. І ще машину веде.
Спершу заговорив я:
— Біда! Видно, отой проклятий японський вірус, ота кишкова бацила, про яку щодня по радіо говорять. Бо так у животі крутить, що не встигаю штани знімати...
— Їдьте! Їдьте! — поспішив він. — Тільки ж обов’язково до лікаря. Бо не дай, Боже, знову епідемії.
Світ не без добрих людей, подумав я. І «дав газу»...
Шефа підвозив
Мій «вухастий» «Запорожець» Маківчук образливо називав «Жоповозець». Я ж, на честь шефа, величав його службову «Волгу» «Кадилак-Фердінант». Якось заходить:
— Викликають у ЦК, а той архаровець з «Волгою» десь тиняється. Заведіть свого «Жоповозця» та підкиньте мене...
Їдемо. Я газую, він репетує:
— Обережно! Куди ви женете?!
— В ЦК. Вам же треба швидко...
— Так мене туди живого викликають, а не мертвого...
Повернули на Орджонікідзе.
— Коло спілки письменників зупинете, я пройдуся...
Я зрозумів, що він не хоче, аби в ЦК побачили, що він приїхав на «Запорожці», та ще й червоному. Натиснув на газ, а пригальмував перед самим входом у ЦК.
— Вибачте, — кажу, — переплутав педалі...
Він, крекчучи, вивантажується, а я:
— Федоре Юрійовичу, вас чекати, чи приїхати за вами?
— Да єжджайте ви к Фенькиной матері! Єздок! Ще не вивчило, де яка педаль, а вже береться шефа возити...
Падашут
Сибірське містечко Урай проводжало нас хуртовиною. За ніч намело. Не ходять автобуси. Відмінили літаки. А нам сьогодні ще з Тюмені на Київ.
Місцеве керівництво подбало, аби нам дали легкий десантний літак.
«Десант» складався з чотирьох українських письменників, які два тижні виступали перед «трудящими» Ханти-Мансійського адміністративного округу. Підсадили нам ще якогось місцевого ветерана і його дружину.
Вмостилися на лавочках уздовж фюзеляжу. Випало так, що оте підсадне подружжя сиділо навпроти мене. Вони прихилилися одне до одного. Про щось перешіптувалися. Вузюсінькими оченятами пильно нас вивчали.
— Треба поправити парашут, — пожартував я. І притиснув до грудей сумку, яка дійсно трохи на парашут змахувала.
Жінка шепнула щось чоловікові. І я виразно почув, як той повторив слово «падашут».
Тоді чоловік спитав мене:
— А гдє ви взялі падашут?
— Видали! — кидаю байдуже.
У цю хвилину з кабіни пілотів вийшов штурман.
— Льотцєк! — звернувся до нього чоловік. — А пацєму нам нє видалі падашут?
Штурман також був з почуттям гумору. Без заминки відповів:
— На всєх нє хватіло...
— Я буду зяловаться! — обурився чоловік. — Я — вєтєран войни і партії... Мнє полозєно...
Мої колеги ледве стримували сміх. А штурман врівноважено, спокійно тлумачив чоловікові:
— Значіт, по номенклатурному спіску парашут вам нє положено...
— Я буду пісать в ЦК партії!
— Бесполєзно, — спокойно вів штурман. — Ви в каком званії?
— Полковнік...
— А товаріщ, — кивнув на мене штурман, — генєрал-полковнік... Кстаті, одной очень дружественной армії... І ми всєм екіпажем отвєчаєм за єго жізнь...
Двері кабіни демонстративно зачинилися... Коли ми приземлилися у Тюмені, ветеран невпевнено підійшов до мене. І майже пошепки:
— Ізвінітє, товарісць генерал-полковнік, із какой ви страни?
— З Гондурасу! — гордо відповів я...
Хтось може сказати: «От поганець! Насміхається з людей, розігрує їх!». Звісно, кожен має право думати те, що йому хочеться, і говорити те, що йому заманеться. Але жоден розіграш у моєму житті не був плановим і не був задуманим. Розіграш завжди йшов на мене сам, і мені нічого не зоставалось, як із ним погоджуватися.
Gismeteo 
