До мальовничого села Плужне на Ізяславщині зачастили журналісти: тут побували наші колеги з обласного телебачення, з телеканалу «1+1», ми виявилися третіми. Причина професійних відряджень: скандал навколо заснування Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП). До речі, у цьому селі, як розповіли мешканці, існує чотири церковні громади: православних прихожан Московського патріархату, католиків, християн-євангелістів і цьогоріч, у червні, на День Святого Духа, освячено приміщення Святотроїцького храму вірян Київського патріархату. Якось символічно, що два роки тому в селі згорів храм діючої тут УПЦ МП і богослужіння проходять у клубі, в пристосованому приміщенні.
У наш час, коли люди почали переоцінювати свої стосунки з церквою і, як результат, усе частіше роблять добровільний вибір на користь УПЦ КП, яка з перших днів Майдану і початку війни з російським агресором всіляко виявляє активну підтримку і українській революції, і нашим захисникам на сході. Тож неприязнь лідера громади, у конкретному випадку Плужненського сільського голови Віктора Максимчука, до вибору людей виглядає дивно.
Однак у цій статті я жодним чином не збираюсь нав’язувати власну думку щодо особистого церковного вибору кожного з нас. Він, цей вибір, справді, у кожного свій.
Як і власний шлях до Бога, до самопізнання. Але якщо позиція керівника села загострює соціальний конфлікт, то чи сприяє це об’єднанню сільської громади?
Про це йшлося у листі, який надійшов до газети. Основна теза громадського послання — про незрозумілу позицію сільського голови В. Максимчука та власника приміщення М. Лисака.
Під листом підписалися майже сорок вірян, прихожан Святотроїцької УПЦ КП. Серед підписантів зустрічаю прізвище відомої в області людини – заслуженого працівника освіти України, директора Плужненської санаторної школи-інтернату Валентина Климчука, одного з ініціаторів та активістів заснування у рідному селі української церкви Київського патріархату. Як потім розповідав Валентин Іванович, у селі виявилося більше двох сотень його однодумців, прихильників УПЦ КП, а це, погодьтеся, вже немало. Громада власним і благодійним коштом за короткий термін гарно опорядила залу, де з червня богослужіння проводить священик УПЦ КП отець Юрій.
Особливе місце у переліку активістів церкви належить Ганні Трохимівні Величко, яка добровільно і безкоштовно надала у користування громаді приміщення для богослужінь. Для літньої жінки це особливий вчинок у її житті: так вона вшанувала пам’ять про сина Віктора, котрий півтора року тому трагічно загинув. Чому ж орендована споруда у центрі села стала каменем розбрату між церковною громадою та приватним підприємцем, іншим орендарем — Миколою Лисаком, який у другій половині будинку облаштував магазин і нині займається його опорядженням, точніше добудовою: котельнею, вбиральнею та планує ще відкрити й пивницю поруч з храмом?
У сільській раді в очікуванні Віктора Йосиповича, який нині перебуває у відпустці, але погодився прийти на зустріч, про «несусідський» конфлікт церковної громади і власника магазину розповідає секретар сільради Людмила Семенишина:
— Раніше це було приміщення і прилегла територія райспоживспілки, потім цей будинок стояв порожнім, тож його взяли в оренду (по половині приміщення) двоє наших місцевих підприємців – Віктор Величко і Микола Лисак. Вже почали робити ремонти , та, на жаль, Віктор трагічно загинув, і його мама дозволила орендувати частину споруди церковній громаді УПЦ КП для богослужінь, - розповідає секретар сільради Людмила Семенишина. — Так, Микола Олександрович зараз продовжує ремонт, розширюється, добудовується. Але ж, зрозумійте, дозвіл на будівництво видає не сільрада, а районна архітектура.
Натомість секретар показує інші документи. Перший – рішення сесії Плужненської сільради від 18 лютого 2016 року про надання права власності М. Лисаку на земельну ділянку площею 0,01 гектара для ведення особистого селянського господарства. Другий, давніший — рішення сесії сільради від
15 лютого 2006 року про відведення земельної ділянки розміром
0,0734 гектара для провадження підприємницької діяльності для обслуговування магазину. Інших документів у сільраді немає.
Чи законно «виростуть» біля вхідних дверей храму огорожа, котельня і вбиральня сусіда-магазину? В цьому повинна розібратись компетентна комісія. Та можна уявити стан людей, коли, скажімо, на Великдень ті зійдуться на подвір’я писанки та паски святити, а в цей час до кошиків з Божими дарами долинатимуть «аромати» з нужника за кілька метрів від центрального входу до храму?
Цікаво, що активні будівельні роботи на своїй території власник магазину розпочав одночасно з церковним облаштуванням у другій половині будинку.
Про те, що новостворена громада, як і недавно освячена церква, не до душі голові, Віктор Максимчук одразу оголосив, ледь переступивши поріг обладнаної церковної половини:
— Я у вашу церкву не ходжу і ходити не збираюся. Це – моя особиста справа, — заявив Віктор Йосипович, коли люди нагадали йому, що в день освячення храму він відмовився взяти участь у сільському святі як керівник села, хоча на урочистості прибули керівники району.
Виявляється, Віктор Йосипович, як історик, як сам це підкреслив, не вважає канонічною церкву Київського патріархату. І присоромив людей, що вони погано обізнані з історією України і української церкви. Хоча серед присутніх були педагоги з навчальних закладів Плужного, і люди відчули у словах сільського керівника образу. Бо вчителі також знають історію і розповідають учням (за підручниками!), що до загарбання України Росією у нашій гетьманській державі існувала самостійна Українська церква. Але ці події, виявляється, кожен тлумачить по-своєму.
Суперечка розпалювалась, і від того ставало сумно: як нам навести лад у величезній, ідеологічно, канонічно, мовно, культурно розтрощеній і знекровленій державі, коли навіть у сільській затишній церквиці, куди зібралися віряни, сільський голова своїми заявами і розмірковуваннями роздмухує пожежу. А при запитанні, чи варто сусіду-орендарю споруджувати під порогом церкви високу металеву огорожу, котельню та нужник, Віктор Йосипович, (от уже воістину — не родись, а вдайся!) знов не поліз за словом у кишеню: «А для мене всі орендарі однакові за законом: і магазин, і ваша церква».
Дивно якось виходить: нехай краще тут будуть пивниця чи бар, нехай спивається молодь, аби лише не храм. Бо, на переконання голови, він не канонічний. А пивниці скрізь і всюди – це Господнє благословення і людське благо?
Звісно, як прихожанин, Віктор Йосипович може молитися у тому храмі, до якого душа лежить, але, як голова села, він зобов’язаний, переконані віряни, поважати їхній вибір, допомогти вирішити конфлікт. Втім до миру та спокою тут далеко. Бо як по-іншому тлумачити гнівні слова голови, кинуті спересердя людям у церкві, коли ті скаржились, що Микола Лисак своєю огорожею створює незручності на куцому церковному подвір’ї: «Будете мене оббріхувати, взагалі залишу вам два метри того подвір’я!».
Розібратися у плужненському конфлікті пообіцяв голова Ізяславської райдержадміністрації Борис Яцков, для якого амбітна поведінка сільського голови теж є несприйнятливою. А щодо церковного волевиявлення Борис Олександрович повідомив, що з ініціативи ізяславської громади в районному центрі незабаром також розпочнеться спорудження православної церкви Київського патріархату. І це бажання людей знайшло підтримку в депутатів і керівництва як районної ради, так і адміністрації.
У Плужному ж триває протистояння: віряни продовжують контролювати кожен крок власника магазину, останній тримає оборону, а сільський голова продовжує «не помічати» цієї напруги. Але чи будуть переможці у війні, яка лише розсварює, знесилює громаду? Цілком ймовірно, конфлікт за сусідську територію може перерости, справді, у конфлікт міжконфесійний, а такі війни тривають дуже довго, і переможців не мають, бо старі образи, як і старі гріхи, залишають як довгі тіні, так і незагойні рани.
Gismeteo 
