До Парижа автобус ще не встиг заїхати ― у куми розпочалася депресія. Чому? А раптом розчарує? Дитяча мрія побачити це місто, відчути його дух, поблукати вулицями французької столиці ― такі близькі, а якщо усе виявиться не так романтично? Депресія тривала і впродовж дводенного перебування ― чому ж так мало?! Полишаючи Париж, вона не минула ― все, казка закінчилася. І досі кума не склала докупи усі враження (або, як кажуть французи, імпресьон) про місто, але домінуючим все ж є захоплення.
Якщо відверто, то передмістя, перші квартали французької столиці дещо здивували: очікувалися якщо не королівські палаци, то, принаймні, палацики сучасної буржуазії. Звісно, це не було наше Ракове, але на київську Троєщину дещо схоже ― звичайнісінькі багатоповерхівки, але ж потім був центр! Аж дивно, головна площа Парижа ― площа Конкордіа (Згоди чи Злагоди, як кому до вподоби) є проїжджою, на якій і зупиняються усі туристичні автобуси, щоб відразу відчути велич міста. На площі ― єгипетський обеліск, праворуч сад Тюільрі з Лувром, а далі Собор Паризької Богоматері, уславлений Віктором Гюго; ліворуч ― Єлисейські поля із Тріумфальною аркою. Позаду Сена та Будинок інвалідів з гробницею Наполеона Бонапарта. І нехай не вводить в оману назва. Це не будинок, а теж палац. Як і будівля (над Єлисейських полях), яку спорудили сотню років тому для проведення міжнародної виставки, ― теж палац. Загалом усією центральною частиною Парижа можна блукати як музеєм під відкритим небом ― велич та краса. Але забув сказати, що ж попереду: хвилин п’ять ходу — і Церква Сен-Мадлен.
До неї обов’язково повернемося, але попервах про перші враження від столиці ― гарна, зваблива та примхлива красуня. Саме так, місто та його мешканці психологічно сприймаються як особи жіночої статі: вибагливі та капризні, на відміну від, скажімо, німців та англійців, які видаються холодними, чопорними, педантичними. Тобто типовими чоловіками. Французи ― жінки, такою здається їхня ментальність, тим більше, що у вбранні, його виборі та манері носити парижани ще більші кокотки, ніж жінки. Обов’язковий шалик чи хустка на шиї ― неодмінний атрибут для мешканця столиці. А ще ― «підстрелене» пальто та звужені штанці, з-під яких визирають черевики (так здається) 45-го розміру. Тобто малі, вузькі пальто та брюки, знизу стирчать черевики, а зверху... ніс. Так, носи Луї де Фюнеса та П’єра Рішара ― характерна риса для них.
Ви уявляєте собі типового француза? Вони для себе вибрали типаж. Пам’ятаєте фільм «Фатальна красуня» (саме його, до речі, показали в автобусі під час переїзду до Франції) із знаним актором Гадом Ельмалехом у головній ролі. Він і виглядає типовим французом, незважаючи на те, що походить із сім’ї марокканських євреїв (Гад, між іншим, перекладається з івриту як радість, а Ельмалех ― солонина арабською). Отакі і французи ― солона радість або люди із перчинкою, готові на кохання та пригоди. Якщо вже закінчити про актора та його «французький дух», то він вже має позашлюбну 12-річну дитину, а кілька місяців тому в нього народився син Рафаель від представниці королівської сім’ї Монако Шарлотти Казирагі. Звісно, що теж позашлюбний. Так вони живуть у своїх Франціях...
Не можна оминути словом і парижанок. Мабуть, на них не так позначилося середньовічне полювання на відьм, як в інших частинах Європи, бо справді багато вродливих. Але в них свій «бзик». Якщо чоловіки неодмінно носять шалики, то парижанки ходять без підборів ― у балетках. Причому, як розповіла гід, справжнім шиком вважається вдягати вечірню сукню та ці балетки, при цьому виглядати елегантно, ніби на височенних підборах. Так що одягом в Парижі особливо не ускладнюють собі життя представниці прекрасної статі. Побачити жінку під дощем у доволі теплій куртці та босоніжках без панчіх (а температура градусів п’ять, ще з неба ллє) ― не дивина. Привернула увагу й пані років за п’ятдесят у короткій спідниці із татуюванням на литці, звісно, що теж без панчіх та у балетках.
Можна вважати, що певна оригінальність ― це імідж країни та міста (бо слово «понти» не пасує до газетної шпальти). А французи вміють це робити. Скажімо, хто у світі бхизувався б цибульним супом, як жартують: одна цибулина, зварена у відрі води. А для них це національна кухня. Щоправда, як повідомили нам, туристам, у Парижі і не знайдеш такого наїдку ― лише у провінції приготують для любителів екзотики. Але й інші національні страви, якими вони хизуються, доволі суперечливі. Як люди могли почати їсти суп з цибулі або усіляких равликів, слимаків, свинський гриб ― трюфель, жаб’ячі лапки? Одне з пояснень: голод, страшенний голод був свого часу у Франції, коли споживали усе їстівне. Але лише французи спромоглися з цього зробити якусь чесноту, пишатися дивними наїдками, ще й привчити інших вважати їх за делікатес. Як той самий зіпсований сир, даруйте, елітний сир із пліснявою. Їстівне воно? Так. Але навіщо? Колись довелося скуштувати ці жаб’ячі лапки. По-перше, дуже дорого. По-друге, на смак ― курятина. Виникає питання: навіщо упольовувати 30 чи 50, а може, й сто цих нещасних жабенят, аби за вагою отримати одне куряче стегенце?
Дивує не тільки кухня, з якої вони зробили одну з іміджевих принад країни, а й мова. Так, дехто вважає її милозвучною. Сперечатися про специфічну гугняву вимови не будемо, але ж саме лексика абсолютно не відповідає граматиці. Видно, що за століття мова дуже сильно змінилася, а написання залишилося без змін: помітно, що французи ковтають останні літери. Відомо ж, що Париж (так і пишеться французькою) вони називають Парі, аеропорт, названий на честь нашого Пилипа Орлика ― Орлі. Можна звернути увагу на назви та написання хоча б їхніх машин: Рено ― Renault, Пежо ― Peugeot. Навіщо стільки літер наприкінці слова? Але у світі французи створили уявлення про себе, мову, кухню, як про вишукані речі. Така вона, країна галів ― жінка, що вміє себе презентувати якнайкраще, недоліки називати принадами. І світ вірить, люди мимоволі підносять Париж і Францію, тому повернімося до її величі.
Лувр! Цим усе сказано. Свого часу — королівський палац до часів Людовика XIV, який збудував собі «домівку» подалі від перманентно бунтуючих парижан ― Версаль. А нині ― один з найбільших у світі та найвідвідуваніший музей на планеті ― близько десяти мільйонів туристів щорічно відвідують стіни Лувра. Для людей його відкрили ще за часів французької революції у 1793 році. Лише картин у ньому понад шість тисяч, серед яких, мабуть, найвідоміша робота усіх часів ― «Мона Ліза», виконана Леонардо Да Вінчі. Й найславетніша скульптура ― Венера Мілоська також у Луврі. Дня замало, аби обійти усі 60 тисяч квадратних метрів, які займають експозиції, і бодай побіжно оглянути експонати. Назвавши «Джоконду», мимоволі згадуєш і відмітку у Луврі «Лінії Рози» та бестселер Дена Брауна, який наробив стільки галасу серед читачів і церковників, — «Код да Вінчі». Нагадаємо, що дія роману починається саме у музеї неподалік «Мони Лізи», а завершується якраз під сучасним символом Лувра ― Пірамідою поблизу «Лінії Рози».
Чому згаданий цей вибуховий твір? Бо саме час повернутися до обіцяної Церкви Сен-Мадлен. Фактично Церква Святої Марії Магдалини ― головний храм Франції, бо вписана в ансамбль центра міста ― площу Згоди. При цьому вона аж ніяк не нагадує християнський храм, а являє собою античну споруду, яка природно би виглядала у стародавніх Афінах. По її периметру розташовані 52 коринфські колони; немає вікон, а освітлюється вона через склепіння. І варто згадати, хто ж така Марія Магдалина? Для традиційної церкви ― це доволі суперечлива постать: чи то повія, чи то свята. А Ден Браун вніс у широкі маси іншу ідею (не таку, до речі, і нову, книги про це з’являлися і раніше, але не набули широкого розголосу): Марія Магдалина була дружиною Ісуса Христа та народила у Франції від нього дитину, яка й стала засновницею франкської королівської династії Меровінгів. Недарма ж культ Діви Марії найпоширеніший у Франції та сусідніх країнах: Іспанії та Португалії. І розбирайся, пересічний парафіянине, про яку Марію йдеться: матір Ісуса чи можливу його дружину...
Теологічні нюанси наразі не на часі, але Церква вражає своєю несподіваністю та красою. Як, в принципі, й уся архітектура Парижа. Кажуть, «побачити Париж та померти», але більш логічним звучить «побачити Париж, щоб знову до нього повернутися», бо надто багато у ньому принад і неочікуваностей, які за один раз аж ніяк не вивчити.
Gismeteo 
