Курси валют

До селища міського типу Чорний Острів від обласного центру якихось
20 кілометрів. Бувалі туристи на Інтернет-сторінках захоплено розповідають про культурні пам’ятки та визначні місця  історичного містечка, перша писемна згадка про яке — 1366 рік. У 1556-му місто-фортеця біля впадання річки Мшанець у Південний Буг отримало Магдебурзьке право. Історія Чорного Острова вписана багатьма сторінками в історію України. Визвольна війна XVII століття, турецьке поневолення, козацькі повстання, європейський культурний ренесанс у час панування польських магнатів... Історія містечка пов’язана з відомими іменами: Діонісій Маклер, майстер паркового мистецтва, Матео Бачеллі, італійський живописець, Алєксандр Пшездецький, літератор, історик, Леонід Глібов, поет, байкар, Ференц Ліст, композитор, Симон Петлюра, отаман армії УНР, Петро Болбочан, полковник армії УНР... Причому, про стосунок двох останніх до цих місць практично невідомо широкому загалу. А це ж уже історія державності України.
Найвідоміші пам’ятки цієї «Подільської Венеції» — Преображенська церква, костел Успіння Богородиці, палац Пшездецьких, аптека-музей
Л. Глібова, каскад ставків, острів Кемпа... І, звісно, ратуша першої половини     XIX століття. Осердя містечка, частина усього музейного комплексу Старого міста, справжній вигляд якої вже мені, автору цих рядків, на жаль, довелося побачити лише на старих фото.

СПЕРШУ ЗАНЕДБАЛИ, А ПОТІМ СПАЛИЛИ
Ці слова начебто ні до кого конкретно, й водночас до усіх разом — колишніх і теперішніх владоможців і мешканців Хмельницького району, Чорного Острова, зокрема, каже мій співрозмовник Леонід Коваленко, активний учасник історії з ратушею.
У путівнику 2009 року «Двадцять дев’ять зупинок від Хмільника до Хмельницького» відомий історик Дмитро Малаков  описує: «У центрі, посеред великого ринкового майдану розмістилася ратуша, або, як і досі називають цю споруду на польський лад, — ратуш. Західний та східний торці довгастої прямокутної будівлі оформлені портиками як головні фасади. Внутрішній об’єм освітлюється вікнами другого ярусу, а вздовж фасадів влаштовано крамниці. Портики складені з чотирьох спарених колон Тосканського ордену. Весь образ будівлі, як і має бути, втілює міць і солідність. Давній будівничий розташував по одній вісі головні споруди: далі, за ратушею — церква, за нею колишнє училище, за ними, на пагорбі, костел і панський палац».
Печальне видовище відкрилося членам консультативної ради з питань охорони культурної спадщини в області і кореспонденту, які побували у містечку в липні цьогоріч. Пожежа повністю знищила дах споруди, вигоріли другий поверх, дерев’яне перекриття. А потужні стіни (70-80 сантиметрів) та колони зосталися непорушні. Та ще димарі, давня кладка склепінь, недоречні бічні прибудови радянських часів. Гнітючості додавали купи сміття, пляшок, непотребу у всіх закапелках. Розпачу — розгублені голуби, які повернулися у домівку-згарище.
Ратуша загорілася серед ночі, 3 червня цьогоріч. «Гасило зо п’ять пожежних машин, столітні балки диміли ще три дні», — згадує секретар селищної ради Катерина Ліпська.
На сполох забив, підняв на ноги усю обласну культуру Леонід Коваленко, відомий хмельницький художник, дизайнер, голова правління громадської організації «Відродження Чорного Острова». Адже долею пам’яток містечка як потенційного центру туризму переймається не один десяток років.
Розробив концепцію реставрації та регенерації його історичного ядра, а це 7-8 гектарів,— «Чорний Острів — ідея відродження», яку презентував 2008 року на розгляд влади, працівників культури та краян. Різнобічні її напрямки: «Місто-легенда», «Місто-курорт», «Місто-музей», «Місто-ярмарок», «Місто музичних фестивалів і творчих пленерів»... А скільки відкриттів чекає істориків: крім чорних археологів, ніхто ще його серйозно не обстежував! Концепцію схвалили. А до практики не дійшло, як водиться, через брак коштів.
«До 1993 року у будівлі працював Будинок культури з кінотеатром, бібліотекою. До 2006-го тут ще приватники «крутили» дискотеку для молоді. У добудові була забігайлівка, далі, по колу, — приватні магазинчики, аптека. Останнім часом більша частина ратуші пустувала і засмічувалася», — нарікає Леонід Коваленко. Зі своїми ідеями культурного відродження він звертався до селищної ради, шукав спонсорів-меценатів серед заможних земляків. Зізнається: «Важко зрушити справу, зацікавити заможну людину, щоб вклала кошти у розвиток культурної спадщини. Це у Західній Європі готові придбати найменшу пам’ятку, відбудувати та й принаджувати туристів, непогано на тому й заробляючи. Наш Чорний Острів міг би стати об’єктом туризму в «Турі вихідного дня», увійти до туристичної мережі області «Старокостянтинів, Самчики, Меджибіж, Кам’янець...». Натомість не те що не розвинули, а ще й занехаяли, довели до руїни центр селища. Невже громаді все одно?».
РАТУША: ПЛАНИ І РЕАЛІЇ
Анатолій Парасина, селищний голова, каже, що у самоврядування на будівлю були великі плани. У 2006-му, коли став головою, ратуша була вже у приватних руках і продавалася. І навіть був покупець з місцевих підприємців. Селищний же голова і депутати звернулися до райдержадміністрації, тодішнього голови пана Вітвіцького з ідеєю викупити споруду для потреб громади. Хай би там був заклад культури, вкрай потрібний, і навіть та ж... селищна рада. І правили тоді за неї лише 50 тисяч у. о. І селищна рада за угодою з районом таки вклала 102 тисячі гривень. Район же з обіцяного ні копійки не виділив. Нині 38 відсотків площі будівлі у громади, 62 відсотки — зосталося у приватних руках. Вона продається. І є покупець, який наміряється купити ратушу і зробити там торговельно-розважальний центр.
Пожежа у ратуші, наголосив голова, виникла через дитячі пустощі. Міліція встановила: на другому поверсі троє шестикласників підпалили матрац на дерев’яній підлозі. Розуміли керівники містечка, що до того йшло. Занедбана будівля магнітом притягувала бездоглядних підлітків, неприкаяних юних любителів випити та влізти у шкоду, каже пан Парасина. Так, поцупили металеві ворота на вході, громада іншими замінила. Вибили вікна. Незважаючи на решітки, вибивали скло, норовили вкинути сміття усередину. «Така теперішня молодь, наші діти. Виходить, що й ми винні у тому, що вони такі у нас», — журно мовить Катерина Ліпська.
«Скажу чесно, якщо воно постоїть ще трошки, то там вже нічого не буде. Якщо його не віддати, не продати, — каже голова. — От лиш хто візьметься...»
МІНЯТИ АРХІТЕКТУРУ ПАМ’ЯТКИ ЗАБОРОНЕНО
Про це попередили Анатолія Парасину, а через нього і потенційних покупців науковці-історики, члени консультативної ради Олег Погорілець, директор державного історико-культурного заповідника «Межибіж», Сергій Єсюнін, провідний науковий співробітник обласного краєзнавчого музею, Володимир Захар’єв, науковий співробітник відділу охорони пам’яток історії та культури в області. Кандидат історичних наук Сергій Єсюнін надав знайдене ним фото 1830 року: ратуша у перво-
зданній красі. Таких пам’яток, наголосив, крім Кам’янця, в області більше немає. Олег Погорілець зазначив: план реконструкції відбудови слід обов’язково погодити з фахівцями управління культури облдержадміністрації і дотримуватися його, як того вимагає охоронне законодавство. І те, що будівля має статус поки що не пам’ятки, а нововиявленого об’єкта культурної спадщини (з лютого 2013 року) місцевого значення, не змінює вимог до її збереження та відтворення у стилі епохи, дотримання охоронних меж. Науковці пообіцяли допомагати фаховими порадами тому патріоту, який згодиться відбудувати ратушу. І запросили його на зустріч, обмін думками. А Леонід Коваленко як фахівець готовий допомогти власнику на практиці максимально історично правдиво музеєфікувати частину споруди, відтворити інтер’єри, зробити інсталяції, щоб відвідувачі, туристи побачили дух епохи. Саме це і притягує, за це любителі старожитностей готові платити, їхати за тридев’ять земель. Так і вкладене окупиться. А глянути буде на що.
До ратуші й нині веде кам’яна старовинна бруківка. Тут був і магістрат, і гостинний (або заїжджий) двір: купці, мандрівники могли заїжджати навіть усередину возами, каретами попід арку у центрі бічного фасаду. На другому поверсі було 7 готельних номерів для грошовитих. З підвалів ведуть у незнане ще збережені підземні ходи, які можна частково реставрувати. А загалом власник вільний саме усередині робити усе, що заманеться. Можна облаштувати стилізовану під старовину кав’ярню. А довкола книжкові, сувенірні лавки... Можна було б... Взагалі-то, справжні господарі в районі ще добре подумали б, чи допомогти викупити цей об’єкт у муніципальну власність, відреставрувати для потреб громади чи віддати у приватні руки, міркують учасники ГО «Відродження Чорного Острова».
ЗБЕРЕГТИ!  АЛЕ ЯК?
Нині доля ратуші та землі під нею у руках місцевої влади та управління культури, національностей та релігій облдержадміністрації.
Невдовзі після пожежі, розповідають в управлінні, селищна рада звернулася з проханням виключити будівлю ратуші з переліку щойно виявлених об’єктів. От після того й члени консультативної ради з питань охорони культурної спадщини в області виїхали на місце, обстежили об’єкт. Далі своїм рішенням рада ухвалила: «Залишити без змін статус щойно виявленого об’єкта культурної спадщини «Ратуша» у
смт Чорний Острів Хмельницького району». Адже згорів лише дах, який можна і треба відновити, а власне «предмет охорони», сама будівля не втрачена.
«Усе ще чекаємо на зустріч із селищним головою та потенційним покупцем, щоб порадитися, допомогти з оформленням документації на об’єкт, створенням проекту реконструкції, — каже Валентина Лукашук, головний спеціаліст управління культури, національностей та релігій облдержадміністрації. — Наша мета — зберегти цей об’єкт. За збереження його, за законом, відповідають місцеві органи влади, які і мають знайти інвестора». У першу чергу, каже фахівець, слід виготовити проектну документацію — коштом замовника. А ще — охоронний договір (паспорт, облікову картку, акт технічного стану та фотофіксацію), який виготовляє або замовник, або органи охорони культурної спадщини. Приміром, паспорт робиться науковцями і вартує 3-4 тисячі гривень. А взагалі — хоча б дах накрити, щоб будівля не руйнувалася далі. У держави, ясна річ, нині таких коштів не знайдеться, кажуть в управлінні культури. Така от петрушка. Не позаздриш селищній раді.
...Стійко тримаються стіни давньої ратуші. Скільки ще простоять? Рік? Три?
P.S. Ми зазирнули у паспорт селищної ради в Інтернеті: на чому економіка тримається? Кілька приватних швейних цехів, підприємство з вирощування птиці, меблева та трикотажна фабрика...
Колись містечко завдяки близькості від кордону та прокладеній вузькоколійці було центром торгівлі й комерції. Цукрозавод, єдиний на всю губернію дзвоноливарний завод... У ХХ столітті тут діяли фабрика спортінвентаря, цех розливу мінеральної води, рибгосп, хлібозавод, лісопилка,численні будівельні організації. А як жити нині? Може, хоч на туризмі периферійне містечко здобуде перспективу відродження? Чиє ж завдання — оце продумати і втілити?