В історичному романі-реквіємі, з уривком із якого знайомимо нині читачів, письменник Микола Мачківський звертається до далеких вже днів Другої світової, до гіркого буття дітей війни та трагедії спалених німцями сіл. Можна твердити, що цей твір великою мірою автобіографічний, адже Микола Антонович народився у січні 1942 року у селі Хоросток Славутського району, його батько був призваний на війну і згодом загинув у фашистському концтаборі. В основу роману-реквієму лягли невигадані факти і події, що відбувалися в ті часи в Україні та Угорщині.

Розділ тридцять другий
За карателями й слід прохолов. Та не прохололи спалені села. Не вистудилися попелища. Не осушилися сльози. Не минув жах. Не припинилися страждання. Не змовкли розмови про пережите. І в тих балачках – ні-ні, та й зрине твоє ім’я, Імре. Ті, кому судилося вціліти, говоритимуть про мадяра, який, ризикуючи власним життям, врятував дитину. Бодай один-єдиний благородний вчинок запам’ятався людям. Більше, Імре, нічого доброго сказати про тебе вони не могли, бо не все знали…
 Але якщо проаналізувати всі ті рятівні випадки, що траплялися з жертвами то тут, то там, – схиляєшся до думки: діяла одна й та ж людина. Милосердна, м’якої вдачі, мисляча. Хто ж іще був у «вуркаганській» роті такий м’який, як ти (недарма ж м’якушкою називав тебе Гейза Габор, твій родитель)?..
 Щоправда, Шандор зважав на твої застереження, а решта – переважно кримінальний елемент, який і без команди зверху б’є і ріже. Обставини змушували тебе інколи гальмуватися, вибирати «або-або» (або вистрілити – або утриматись). Деколи й згадував, хто ти – акробат, цирковий актор, інтелігент. Не повинен бути аж надто кровожерним…
 А втім, хіба не був до війни оперним співаком Франц Піотек, заступник шефа гестапо Карла фон Графа, того самого, якого хотів убити Степан Грачок, а вкоротив віку твоєму брату, Ференцу? Франц Піотек, калічка, з двома відмороженими пальцями на лівій руці, і в оточенні свого шефа при чарці виспівував оперні арії, та, відаючи господарською частиною, спрoваджував на той світ тисячі невинних людей. Як це пов’язати зі справжнім мистецтвом?..
 Не менш гуманна місія садівника. Кат Кестель до війни не був катом, займався садівництвом, садив і вирощував високоврожайні дерева. Чому ж він, ступивши на чужу землю, втратив людську подобу, нап’яв на себе маску звіра? Розпинатель Ворбс, окрім того, що мав посаду окружного гебітскомісара, називав себе й доктором. Доктором якихось, певне, юридичних наук чи медичних? В обох випадках – суто мирний титул. А з нього, бач, крапотить чужа кров…
 Як ви, піотеки, кестелі, ворбси і сотні вам подібних, могли так переродитися, так опуститися в своєму безбожництві, допуститися такого відступництва від ідеалів своєї юності? Ніякий суд, навіть Страшний, цього не пояснить і не виправдає. Бо й Всевишньому не зрозуміло, як ви могли так споганити людське своє призначення?..
 Отже, Імре, спаливши два села, ви без найменшого каяття за «содіяне» подалися бенкетувати. І, якби не напоролась коса на камінь, гульбище відбулося б. Та – зась! Зрозумівши це, Кестель, Ульма і Ворбс мерщій повсідалися в свої «Мерседеси» і під посиленою охороною чкурнули в Шепетівку, відклали акцію спалення Головель до більш безпечних для факельників часів.
 За карателями, повторимося, й слід прохолов. Але їхні диявольські тіні не відступалися від тих, хто зазнав непоправних утрат, на кого опустилася чорна ніч трауру…
***
Свідчення жительки Губелець Ольги Панасівни Кирильчук:
– Обійстя моє – в тому кутку Губелець, що до Пузирок. Лисюки жили через садибу. За Іваном Кириловичем була сестра мого чоловіка Ганна. Ми жили разом зі свекрухою Химою, отож Ганнині діти мало не весь день крутилися в нас, біля бабуні. А тої днини, не знати чого, не показувалися. Свекруха занепокоїлася. Коли глянула у вікно, то їй здалося, ніби Ганнина хата горить. Вийшла надвір, придивилася. Таки Ганнина! Але ж ніхто з оселі не виходить… Чого діти не біжать?
 Аж тут нагодився сусіда і сказав, що туди не можна, що там вже всіх попалили. При цих словах свекруха й зомліла. Ми внесли її в хату, відтираємо, а чоловік мій кричить:
– Льонько йде! Їй-право, він!..
 Льоня, десятирічний син Лисюків, приплентав босий, в розірваній сорочині, голова, обличчя обагрені кров’ю.
– А мама, тато де? – кинулись до нього.
– Всі там… – махнув рученям.
Обмили його, перев’язали рани, переодягли. Розпитуємо…
Тато почув, що наїхало карателів і прибіг додому з конюшні. Я сидів на ліжку, тримав на руках братика Вітю. Женя гралася за піччю, в куточку. Тато сидів біля столу. І тут вони влетіли. Наставили автомати…
Я притиснув до грудей Вітю, а тато підвівся. «Партизан?» – спитали. Тато щось їм відповів. І раптом застрочили автомати! Тато голосно застогнав і впав. Мама зойкнула – і на нього! Затихли Рая й Володя. Женю не помітили. Вітькові кулі пробили голову і животик. Він дуже хрипів… А мене не зачепило, лише забризкало братиковою кров’ю. Я ж упав на ліжко, заплющив очі. Хтось нахилився наді мною, а я й не дишу.
 Тоді вони витягли зі скрині все наше добро, зав’язали в рядно, а солому підпалили. Дихати стало нічим. Я ложкою вибив шибку і вибрався на подвір’я.
 Встиг трохи відбігти, як тут мене вловило око якогось карателя. Поранив у шию… Босі ноги задубіли на снігу, з рани текла кров, та не відчував ні холоду, ні болю. Чув шерхотіння снігу під чоботами пересліду-вача.
 Я спіткнувся і впав. Він вхопив мене за штани, поволік до палаючої хати. Захекався. Мене знепритомнілого сприйняв за мертвого. А полум’я добряче припікало, не давало йому наблизитися. Тож підсунув мене чоботом під стіну і залишив…
 Від опіків я отямився, відкотився від стіни, забився в ямку. Через деякий час карателі подалися з двору, а я – до вас…
 На другий день ми пішли оглянути попелище. Ходимо по головешках. Коли бачимо: плаче Льонько. Питаємо, що з ним? Затулив очі долонями і ще дужче розплакався.
– Дивіться, – показує, – мамина коса…
Пишну косу Ганна закручувала на голові вузлом, вона й не згоріла вся. Знайшовся жмут волосся сестри. Визбирав Льоня ті коси й питає, що з ними робити.
– Занесеш, дитино, на цвинтар, викопаєш ямку, то й буде могилка твоїх тата, мами, сестричок і братиків…
 Після війни свекруха померла, Льоню виростила й виховала я. Ріс він хорошим, працьовитим, чуйним. Одружився, переселився в Крим. Там, у Сакському районі, працював у колгоспі шофером. Та дуже багато він пережив. З дитинства боліло в нього серце. І помер він зовсім молодим.
У тридцять…
***
 А що сотворив після того мерзотник Ворбс? Чкурнувши разом з Ульмою, Кестелем і Нейманом від месницької кулі, він оповістив населення округи про чергові «подвиги» карателів (і твої, Імре!). У багатьох видних місцях служки гебітскомісаріату вивісили «звіт про…»
 А втім – читайте:
«21 січня 1943 року в безпосередній близькості від сіл Вулька і Губельці бандити вбили німецького офіцера, німецького солдата і одного німця за походженням та тяжко поранили німецького солдата. Протизаходом за це населення сіл Вульки та Губельці, на яке падало підозріння у бандитизмі, було розстріляно, а його майно спалено. Було доведено, що ця частина населення подавала підтримку бандитам. Дальшим протизаходом був розстріл 80 осіб, які за підтримку бандитів сиділи у в’язниці Шепетівки.
 У майбутньому кожен, хто підтримує бандитів притулком, харчовими продуктами або іншим способом, разом зі своєю родиною буде розстріляний та його майно спалено.
 Крім цього, кожний, хто без причини ухиляється від роботи та хоч на короткий час знаходиться поза своїм місцем мешкання, буде розглядатися як бандит і до нього будуть застосовані ці самі заходи.
Гебітскомісар, державний радник
Доктор Ворбс».
***
Оповіщення-застереження Ворбса виплодилося в його кабінеті двадцять п’ятого січня, через дві доби після спалення Вульки і Губелець. Та воно безнадійно запізнилося: чутка про трагедію (чорну п’ятницю) миттєво облетіла всю округу, а жителі навколишніх сіл мали нагоду й спостерігати ту грандіозну пожежу, із жахом чекали появи карателів і в своїх населених пунктах…
 Близький сусіда Фелікси, семирічний Яшка Вем назавжди запам’ятав таку картину. Небо над Хоростком затягнула суцільна пелена диму, відблиски пожежі відбивалися на кожній шибці, здавалося, що вогонь от-от дістанеться й Хоростка. Щоб краще роздивитися, що робиться у Губельцях і Вульці, хлопчаки Михайло Савчук, Володимир Бунда, двоюрідні брати Андрій та Михайло Мартинюки, Павло Степанюк та інші повилазили на хліви і, незважаючи на димище, уздріли й те, що горіло, – море вогню розлилося з краю в край. Ніщо в ньому не могло врятуватися, дістатися до якогось берега. Розпачливі чоловічі крики, жіночі голосіння, несамовите ревіння худоби – все це вривалося у вуха і здавалося, що бачене й чуте відбувається на відстані кроку. Бабуні у Хоростку, Пузирках, Головлях, Кривині падали перед іконами на коліна, молилися і ридали…
 Брехливий Ворбс стверджує у своєму пасквілі на жителів Губелець і Волиці, що вину частини населення доведено. Насправді, жодного факту про причетність жертв до партизанського руху спалювачам не вдалося вишкребти. Окрім того, що сталася випадкова сутичка між кривинським комендантом і його супутниками. Більше нічого не виявлено…
Чого ж Ворбсу було брехати? Відчував, підлотник, що переступив межу здорового глузду, боявся, що ще дужче розігріє антифашистські настрої нескорених подолян. Не втриматись окупанту на всенародному землетрусі! Так було, є і буде вовіки віків!..
 А ти, Імре, повірив Ворбсовій брехні? Якщо повірив – жахливо ошукався! Якщо – ні, чому ж не чинив спротиву? Щоправда, де міг, – діяв за законом совісті. Хоч би той випадок з Льонею Лисюком. Ти ж витягав з-під нього з ліжка солому! Розумів, що дитина прикинулася мертвою. Цього при доторку до тіла втаїти неможливо. Але ж ти не вистрелив у нього, не вбив. У котрий раз не вистрелив… А ганявся за ним, тягнув до палаючої хати, підкотив під стіну фельдфебель.
 Кілька людей завдяки тобі врятувалося. А винесений з вогню Григорій Царук – це вже факт, про який можна говорити з достовірністю…
 Хто ти – біла ворона? Чужий серед своїх? Лицар серед вовкулак?
Відповіді не знаємо. Для когось – каратель. Для когось – рятівник. Дві непоєднані якості суміщаються в твоїй особі. І як тебе судитиме Бог – покаже небо…
 Є різні пам’ятники. Є світлоносні. Є й не дуже. А є й такі, що увічнюють наругу, фальш, несправедливість. Їх змітає розсудлива мітла історії… Пам’ятник жертвам минулої війни – не з граніту, а з болю й любові. Пам’ятник-реквієм. Стояти йому не тільки на землі, а й у серці.