Про шкоду генетично модифікованих продуктів — «тихих» убивць природного світу, про спроби вирощувати в майбутньому гомо сапієнс у пробірках, як овочі, про віртуальну реальність, в якій живе цивілізація ХХІ століття — ми знаємо. Але як в цьому «синтетичному» суспільстві залишитися звичайною людиною? Де вихід? Власне, питання морального вибору людство ставило перед собою завжди, але наймасовішими жертвами різноманітних маніпуляцій людською свідомістю стали ми — творці і споживачі високих технологій прогресу. Втім ця «висота» — трагічна. Чому? Тому що відбувається вбивство — без жодного пострілу, без крові. Місцем злочину запросто може стати чи звичайний, чи респектабельний офіс престижної фірми, а жорстка конкуренція здатна перетворити стосунки офісних «планктонів» у справжній трилер.
Його побачили хмельницькі глядачі у виставі «Метод Грьонхольма, або терміново потрібний» за п’єсою сучасного іспанського драматурга Жорді Гальсерана, постановку якої здійснив уже відомий нашій публіці талановитий молодий режисер Дмитро Гусаков. Вперше за останні роки на сцені обласного музично-драматичного театру імені М. Старицького йшла по-справжньому сучасна вистава: адже її герої — «мешканці» ХХІ століття, а жанр автори визначили як «офісний трилер». І це — одна з передумов її реального успіху: адже, як сказав на прес-конференції Дмитро Гусаков, «офісні люди» вже стали «суспільством в суспільстві». Яке це штучне суспільство? Це — часто цинічне середовище, побудоване на психологічних маніпуляціях людьми для їхнього ж кар’єрного зростання. Але якою ціною?
Автор Жорді Гальсеран (до речі, його п’єса, написана у 2003 році, вже обійшла понад 30 театрів Європи і Америки), будує інтригу на методі такого собі психолога-мізантропа Грьонхольма: наскільки здатна людина порушити закони моралі, аби досягти бажаного результату? Зовні все це виглядає звично: кандидатам на престижну посаду у солідній фірмі пропонується набір психологічних ігор і тестів. Насправді, відбувається руйнування і характерів, і моралі. Бо — або все, або — нічого! Втім єдиним переможцем залишається поки що якийсь Головний Маніпулятор, котрого глядач не бачить, проте постійно відчуває, усвідомлює його присутність.
За сюжетом, досить респектабельний з вигляду Ферран (заслужений артист України Микола Валівоць) очікує в порожній, темній, а тому абсолютно таємничій приймальні на когось з керівників офісу для співбесіди як претендент на посаду комерційного директора. Проте ніхто з працівників так і не з’являється на розмову, зате місця за столом невдовзі займають ще троє претендентів: хитрувато-нікчемний Енріке (заслужений артист України Степан Бортнічук), безпристрасна бізнес-леді Мерсе (артистка Елла Санько) та неврастенічний юнак Карлес. Усіх прибульців недовірливий Ферран сприймає скептично: його дратує недоумкуватий Енріке, у нього викликають огиду і позбавлена жіночності, хоча й приваблива Мерсе, і сексуально стурбований Кар-
лес. Хіба це суперники для такого досвідченого вовка у джунглях бізнесу і кар’єри, як статурний красень Ферран? Але він помиляється: в результаті жорсткої психологічної бойні, яка стала справжнім детективом для глядача, Ферран зазнає поразки і розуміє, що ним зманіпулювали. А «пришелепувата» трійця — добре замасковані під пересічних кандидатів психологи фірми. Причому глядачу так і не зрозуміло: навіщо вони піддавали людину психологічним тортурам? Страшна здогадка з’являється вже в кінці вистави: психологічне полювання «ловці душ» влаштували просто так, щоб випробувати кілька «прийомчиків» психологічного вбивства. У цій виставі, де розгоряються пристрасті, варті шекспірівських, немає позитивного героя, хоч щохвилини тут добро бореться із злом. Тобто виховний елемент активний: він полягає у несприйнятті аморальності, яка накопичується у поведінці сценічних персонажів, і в цьому допомагає агресивна і якась таємнича (психологічний трилер, все-таки!) гра досвідчених акторів.
Вистава триває понад дві години, причому без антракту, однак яскраві події, стрімкий темп, енергетика якісної гри і режисерська майстерність не дозволяють нікому в залі нудьгувати. Здається, четвірці акторів мало було просторої, майже без декорацій сцени, і вони активно працювали у залі з глядачами, пропонуючи їм бути і очевидцями, і учасниками сценічних маніпуляцій. Попри агресивну емоційність дійства, вистава, швидше, комедія, ніж драма: актори внутрішньо наче самі глузують зі своїх персонажів.
Образ психологічно розтрощеного у фіналі Феррана нагадує портретною палітрою ще одну талановиту роботу Миколи Валівоця у гоголівському «Ревізорі», де актор зіграв Городничого. Певним чином «старий досвідчений ведмідь» Городничий також став жертвою маніпуляцій. Щоправда, власних. Але його сакраментальна фраза: «З кого глузуєте? З себе глузуєте!» — таки про нас! Це ж ми глузуємо з президентів і політиків, яких напередодні чи потім самі ж обираємо! Глузуємо з псевдосвятош у сутанах та рясах, які моляться єдиному Богу — грошам, але ж ходимо до їхніх храмів. Бо так треба: обирати, пристосовуватись, виживати. Для чого? Запитання досі без відповіді… Як і у виставі.
Gismeteo 
