На Хмельниччині земля стає предметом дедалі цинічнішого підкилимного дерибану. Часто, аби прихопити якнайбільше земельки, користуючись, м’яко кажучи, поступливістю сільських голів, та безладом у земельних питаннях, інвестори-прихватизатори готові йти на все.
Фірмі з Івано-Франківська кинулась в око земля з державного запасу аж у Теперівці Деражнянського району, тож так сильно захотілось на ній господарювати, що через підставних осіб стали її обробляти, навіть не оформивши відповідних документів. Сільська ж громада спохопилася тільки тоді, коли зрозуміла, що, крім земель запасу, в неї, без жодної на те згоди, відбирають єдине на сьогодні джерело доходу — пасовища.
Хмари згущуються
У завжди спокійній та миролюбній Теперівці спалахнув людський бунт. Селяни відчули — із землями довкола їхнього села, на яких вони здавна випасають худобу, і які входять до державного запасу, коїться щось не те. Простими словами, їх у громади гектар за гектаром мовчки, без пояснень, відбирають. У селі з’явився таємничий господар, чи, може, декілька господарів, про яких досі ніхто із простих теперівчан нічого не знає. Однак почали вони хазяйнуввати так впевнено, наче в себе вдома. Розбирають споруди колишньої агрофірми «Хлібороб» й вивозять чи не на продаж іще придатне, на думку громади, каміння. В долині між очеретами мостять якусь дорогу. Ладнають греблю і готуються заливати водою власний став, хоча в селі і так тих ставів, хоч відбавляй. А головне — переорали для цього гектар чи не найкращого пасовища. Поступово розширюють свої володіння від придбаних споруд колишнього збанкрутілого господарства все далі у глиб людських пасовищ.
То ж і чутки повзуть по селу, мов гадюки. Про те, що стоїть за цим всім якийсь багатий інвестор і апетит у нього, як у того Путіна на Україну. Буде йти, поки не зупинять, бо вже сьогодні замахнувся на десяток гектарів пасовища. Подекуди підступив аж до людських осель.
«Отак дай одного пальця, то й руку відхопить! — бідкається восьмидесятирічна Ганна Трохимівна Берегова, — 45 літ проробила в тім колгоспі, а вже якийсь шмаркач до мене приходить і так просто вишні мені чикрижить і каже — геть звідси з цієї землі! Вона — моя!».
Жителька Теперівки Людмила Винарчук тримає вісім корівок. Вона активно займається заготівлею від населення молока для місцевого виробника — Деражнянського молочного заводу. Каже, і її сім’я і, родини сельчан тільки, дякуючи худобі й виживають. У рідному ж селі, після того, як перестало існувати місцеве господарство, вже сім років люди не мають ніякої роботи, тож у кращому випадку їздять на заробітки до районного та обласного центру, а то й у Київ, Росію чи Казахстан.
Жінка зривається на крик: «Три роки тому по людських дворах у Теперівці було до 150 корів, сьогодні залишилося лиш 70. Після приходу такого інвестора страждають від браку паші, де випасають щонайменше 40 із них. Нам що тепер вирізати годувальниць? Хтось хоче жити на наших землях, а в нас що, немає дітей і внуків?! Ми не хочемо жити?!»
Сільська толока
Аби розібратись у ситуації й відстояти своє, як їм здається кровне, жителі Теперівки зібрали схід села, на який запросили й представників місцевої влади.
За словами Шпичинецького сільського голови Сергія Приказюка, приміщення, в яких колись були ферма, млин та комбікормовий цех, в Теперівці викупив приватний підприємець із Хмельницького. Користується шістьма гектарами прилеглої території, які вже розпочав розробляти. Планує посадити там малину та полуниці. При цьому має намір залучати до роботи і місцеве населення. Давати людям посадковий матеріал, щоб потім вони вирощували і здавали йому ягоди за певну плату. Обіцяє в перспективі відкрити для села 10-15 робочих місць. Стосовно ж пасовищ, то їх Сергій Іванович нарахував, відкривши перед нами кадастрову карту села, аж 97 гектарів, отож вважає, що конфлікт підгрунтя немає.
Ми б охоче повірили б цим словам і навіть не запитали б сільського голову, чому ж він так вперто ховав від нашого фотооб’єктива цю таємничу карту, коли така інформація достовірна і є публічною, а не конфіденційною?
Чи не тому, що землею місцевої громади цей «ставленик народу», як хором запевняли нас люди, розпоряджається наче своєю власною? Сам за спиною громади домовляється з інвесторами, рекомендує, як діяти майновому комітету сільської ради, сам вирішує й долю паїв, зокрема тих сельчан, яких вже й немає в живих, не забуваючи, як наполегливо переконували теперівчани, передусім про своїх родичів, друзів, й знайомих, які жодного відношення до їхнього села не мають.
Коли почула громада, скільки гектарів пасовищ нарахував їхній сільський голова, то просто таки вибухнула гнівом. Адже, на думку більшості, багато земель складають зарослі кущами мочарі, чимало ділянок стали непридатними для випасу останніми роками через посуху. Тож часто люди змушені пасти своїх миньок в густих очеретах. Ті ж, хто має більше сил, женуть корів аж за чотири кілометри від Теперівки на деражнянські береги. Тож так просто свої пасовища вони не віддадуть! — запевняли хором.
Хвилю гніву вихлюпнула громада і на деражнянина Миколу Синкевича, який назвався правою рукою інвестора, технічним керівником проекту, що передбачає висадку фруктових щеп. Вже немолодий місцевий житель Петро Щесняк не може приховати свого обурення: «Прийшов Бог знає звідки, та ще й погрожує нам! Каже, будете багато говорити, то повирізую всі корчі, посаджу сад, заберу весь берег, що йде аж до Гатни. Посаджу там верби, бо вони швидко ростуть. Буду переробляти їх на біопаливо, і ви ще будете його у мене купувати!»
Не вірять сільські жителі і в перспективу відкриття стабільних робочих місць. Упевнені, якщо і з’явиться у підприємця якась робота, то лиш сезонна. На той час, як корови годують їхні сім’ї протягом року.
А ще непокоїть місцевих жителів і доля водонапірної башти та свердловини з видобутку води, яка вже тривалий час не працює. Їм важко второпати, чому, не маючи на ці об’єкти жодних документів, підприємець проводить там відновлювальні роботи. Звісно, вода йому вкрай необхідна для власного бізнесу. А як же люди?
Як прокоментував представник інвестора Андрій Наголюк, у реконструкцію башти вже вкладено 45 тисяч гривень, й тепер вона повністю в робочому стані. Коли розпалося місцеве господарство, її було передано на баланс сільської ради.
Та чи ж має інвестор дозвіл на експлуатацію? — поцікавилися сельчани і чи зможуть вони самі користуватися водою із цієї свердловини?
— Звичайно, якщо сплатять за електроенергію, використану для викачування води, — зауважив Андрій Наголюк. Стосовно ж документів на цей важливий для села об’єкт, то, як виявилося, сільська рада їх з якогось дива загубила. Виготовлення ж нових коштує півмільйона(!).
Не отримали селяни відповіді й на те, а скільки ж власне гектарів їхньої землі в інвестора взагалі задокументовано? Натомість несподівано дізналися, що справа навіть не в приватному підприємці з Хмельницького, яким прикривається сільський голова. Адже за ним (можливо, й за іншими орендарями-фізичними особами), як повідомив теперівчанам Андрій Васильович, стоїть івано-франківська фірма «Вестпромгруп», інтереси якої він і представляє і, навіть, тиждень тому перереєстрував її на хмельницькій землі.
Висновки та уроки
Виходить право розпоряджатись майном громади в інвестора сумнівне? Чому ж дозволяє Шпичинецький сільський голова робити заїжджим бізнесменам все, що ті тільки забажають на теперівській землі? Хочеш розбирати на очах у всього села будівлі колишнього господарства і тут же будувати собі з них новий фундамент, ще навіть не приватизувавши їх? Будь ласка! Саме так, переконують люди і було спочатку із фермами. Хочеш безкоштовно користуватися державними надрами — будь ласка! Хочеш викопати ставок на землі, яка тобі не належить, — будь ласка! Забрати собі безконтрольно в держави весь берег — ласкаво просимо! От такий щирий в цій зоні сільський голова. Втім, має Сергій Іванович і вбивчий аргумент на свій захист. Мовляв, все вирішує не він, а майновий комітет та депутати сільської ради ( дарма, що за спинами в самої громади).
У ситуацію втрутився перший заступник голови Деражнянської райдержадміністрації Юрій Васильович Загоруйко і досить справедливо розсудив.
— Кепська політика, непрозора. Я завтра ж запрошу до себе власника цієї компанії. Передусім він повинен був зустрітися з людьми і попросити в них згоди. В тих людей, які своєю працею це село колись утримували, а тепер за нього у них душа болить. З одного боку, Теперівка дуже потребує інвестора. З іншого – бізнес не повинен створювати людям труднощі, потрібно знаходити компроміс. До того ж необхідно надати людям не тільки чіткий план дій, а й укласти із громадою соціальну угоду.
У те, що коли-небудь матимуть гарні дороги, а не вкрай розбиті, як зараз, вуличне освітлення, водогін, хоч яку-небудь роботу, населення Теперівки вже й не вірить. Знає — сьогодні може розраховувати тільки на власні сили. Втім, потайки сподівається, а раптом знайде компроміс із новим інвестором і не буде в черговий раз ошуканим.
Від себе ж додам: а дружна, вболіваюча за майбутнє громада в Теперівці вже є. Це значить, що власну долю вона здатна вирішувати самостійно.
Gismeteo 
