У розпалі виборча кампанія, основною темою якої, здавалося б, мали стати економічні, господарські питання того чи іншого регіону, міста, села. Бо саме ними і повинна перейматися місцева влада, яку ми обиратимемо 26 жовтня. Але, на жаль, претенденти на депутатські та мерські крісла, здебільшого знову взяли на озброєння політичні гасла. А як живеться тим, хто наповнює місцеві бюджети, — крупному, середньому та дрібному бізнесу — і партії, і кандидатів мало обходить. Та коли новообрана влада зіштовхнеться з порожньою казною, то, певно, відразу прозріє.
А от хто повсякчас, а не лише від виборів до виборів, координує діяльність десятків провідних підприємств нашого краю, достеменно знає проблеми, які потрібно розв’язувати для підтримки їх конкурентноздатності, вирішення питань у фінансовій сфері, щодо модернізації діючих виробництв, реформування податкової системи, прийняття нових законів і таке інше — це Союз промисловців і підприємців області. Звісно, охопити ввесь спектр економічних питань у розмові з його головою Іваном ДУНЦЕМ неможливо. Тому вирішили зосередитися на одній, але дуже важливій темі, так би мовити, місцевого значення. Аби передусім привернути увагу до малих інвесторів — місцевих бізнесменів, які започатковують власну підприємницьку діяльність.
— Іване Івановичу, як правило, коли заходить мова про інвестиції, то в уяві постають назви іноземних корпорацій, бренди відомих фірм, сотні мільйонів доларів чи євро. Ці слова постійно звучать по телебаченню, в інших засобах масової інформації. А як же таке поняття, як внутрішній інвестор, або ще вужче — дрібний бізнес. Невже його роль настільки непомітна в економічному розвитку держави?
— Безумовно, іноземні інвестиції потрібні будь-якій країні для створення великої кількості додаткових робочих місць, відтак і зайнятості населення, модернізації крупних підприємств і будівництва нових, розвитку інфраструктури, доріг, інших об’єктів. Від того, який інвестиційний клімат є у державі, чи створені сприятливі умови для ведення бізнесу, і залежить величина залучених ззовні інвестиційних коштів.
Але мало хто з наших співвітчизників, простих жителів міст, селищ, котрі започаткували власний, нехай і дрібний, бізнес, усвідомлює, що вони передусім є інвесторами. Для підприємницької діяльності, пов’язаної з виробництвом продукції, як правило, будують або використовують на умовах оренди приміщення, вкладають кошти в обладнання, сировину, хоч і в обмеженій кількості, та все ж створюють нові робочі місця, виплачують заробітну плату працівникам... При цьому той чи інший підприємець, відважившись на таку справу, нічого не просить у держави (на жаль, це тільки у нас, по суті, немає жодної підтримки з її боку — авт.), а все вирішує самотужки — і приймає рішення (почасти досить ризиковане), і знаходить стартовий капітал (нерідко позичаючи кошти під величезні відсотки), і розкручує свій бізнес (як правило — всупереч недолугому законодавству та існуючим корупційним схемам). Аби вижити в таких непростих умовах, „відбити” вкладені кошти та ще й отримати бодай мінімальний прибуток, треба дуже важко працювати — практично цілодобово, без відпусток та вихідних, особливо на початках.
— Зрозуміло, що в таких структурах попервах створюється мінімальна кількість робочих місць. І лише якщо бізнес розвивається, то набирають іще працівників.
— Так. Але погляньмо на це у розрізі нашого краю. На Хмельниччині, згідно з даними статистики, 60,6 тисячі суб’єктів малого підприємництва. На жаль, немає інформації, хто яку продукцію виробляє чи які надає послуги, бо фізичні особи не зобов’язані про це звітувати. Однак сміливо можна стверджувати (за аналогією з іншими регіонами України), що тисяч п’ятнадцять — це малі підприємства, що працюють у легальному секторі економіки. Вони створюють зайнятість, виплачують офіційно зарплату та справно відраховують відповідні податки, наповнюючи бюджет.
— І все ж, це лише чверть економічного потенціалу краю. Порівняно з великими заводами чи іншими структурами — дуже мало?
— Тут мені хотілося б навести приклад однієї з найрозвиненіших держав Європи — Німеччини. Так от, 75 відсотків її економіки — це невеликі, гнучкі підприємства, де зайнято від п’яти до п’ятнадцяти працівників. Але ця країна здолала тривалий шлях, щоб дійти до такого співвідношення. Тому невеликі підприємницькі структури заслуговують на всіляку підтримку.
Не забуваймо, що приватні підприємці — інвестори економіки наших міст, селищ, регіонів, виконують украй важливу для суспільства функцію.
— Але, повертаючись до сказаного, ми, вочевидь, не можемо говорити про реальний стан речей, бо не знаємо, скільки насправді валового продукту виробляється в тіньовому секторі економіки.
— Авжеж. До прикладу, згідно зі статистикою, Україна має, скажімо прямо, принизливий показник валового виробництва продукції на душу населення — всього 3,8 тисячі долара. Коли в сусідній Польщі він становить 13,4 тисячі долара. Але якби ось тут була врахована продукція, вироблена усіма українськими суб’єктами малого підприємництва, то, повірте, перша цифра була б зовсім іншою.
— Як же побачити реальну картину?
— Зрозуміло, що завдання максимум — це вивести оту половину, чи, може, вже й більше, економіки з тіні. А для початку хоча б мати уявлення про суми інвестиційних коштів, що вкладають у бізнес ті ж дрібні підприємці. В тому числі в розрізі міст, регіонів і держави в цілому. Скільки продукції та послуг виробляють вони, яка їх номенклатура? Яка в нас реальна структура економіки, структура виробництва та сфери послуг? Які та як галузі розвиваються нині передусім, які маємо тенденції? А, відповідно, і які кадри слід готувати під реальний сектор економіки. І найголовніше — які ж умови необхідно створити вітчизняним інвесторам для ведення та розвитку бізнесу, насамперед, на місцевому рівні.
За приклад наведу тут ситуацію з Хмельницьким аеропортом. Він не функціонує вже багато років. І, ясна річ, для його відновлення потрібні чималі кошти. Але ділові люди, серед яких, безумовно, є й інвестори, мусять економити час і їм просто необхідно здебільшого користуватися саме таким видом транспорту, як літаки. Тож відсутність аеропорту значно зменшує комунікаційні можливості нашого регіону та ніяк не сприяє інвестиційному клімату області.
— Звісно, є питання, які так чи інакше можна вирішити на місцевому рівні. Але більшість усе ж потребує загальнодержавного підходу.
— Безперечно. За великим рахунком, напевно, усе, що стосується легалізації бізнесу, практично неможливо здійснити без удосконалення законодавства. Візьмімо ту ж заробітну плату. Величезні нарахування на неї, які в Україні сягають від 36,76 до 49,7 відсотка, змушують приховувати частину заробленого у конверти. Зізнаймося, що для більшості підприємців це непідйомно. Але і погодитися з тим, що хтось мусить сплачувати належне, а комусь вдається обійти закон, також не можна. Бо так породжуються нерівні умови конкуренції. А ще — несправедливий розподіл доходів серед працюючих. І це, насправді, серйозні виклики для всього суспільства. Однак, реформуючи політику щодо малого підприємництва, треба дуже обережно ставитись до подібних питань, аби «благими намірами» ще більше не загнати нашу економіку в тінь.
Держава повинна дбати про вітчизняних інвесторів, забезпечувати максимально сприятливі, справді чесні, рівні та конкуренті умови для їхньої роботи. Адже, повторюся, ці люди створюють національний валовий продукт, нічого ні від кого не вимагаючи. І, хто знає, можливо, саме дрібний та середній бізнес стане основою нашого ринку праці, як це є в сучасній Німеччині.
— Дякую за розмову.
Gismeteo 
