8 літ шукають правди ошукані пайовики колись потужного садівничого радгоспу «Осламів».
У цьому світі ніхто, крім людей, не вмів
брехати: білка, кущ, собака — кожен був собою й
нічим іншим бути не знав.
Іван БАГРЯНИЙ.
За біблійною легендою, у Гетсиманському саду, який став для людства яскравим прообразом гріховного саду, вчинив свою підлу зраду Іуда, який поцілував Ісуса і видав його для страти охороні. Із «садом Гетсиманським» в роки сталінських репресій порівняв всю Україну, в якій панували продажність, відступництво і зрадництво загальнолюдських цінностей, письменник Іван Багряний (саме так він, згадаймо, й назвав свій гучний роман). На жаль, як не прикро, таке порівняння щоразу приходить на думку й тепер, коли Україна, яка давно вже могла б бути райським садом, не перестає чахнути і вгинатися від влади грошей та продажної політики.
Гріховними сади колись одного з найпотужніших в Україні радгоспу «Осламів» у Віньковецькому районі стали після того, як по них смерчем пронеслося у 2005-2006 роках розпаювання. На жаль, саме в такий спосіб проходив поділ земель і в багатьох інших куточках Хмельниччини.
Осламівський феодалізм
У радянські часи слава про Осламівське садівництво лунала по всьому Союзу. Воно реально взяло початок ще з кінця ХІХ століття, коли царський генерал німецького походження Олександр Осипович Шмідт завіз сюди найкращі саджанці з Нікітського ботанічного саду, Києва, Одеси, Варшави, Риги...
На садах місцевому люду жилося, як на золотих копальнях. Навіть у двохтисячних, коли в області почали розвалюватися найміцніші господарства, осламівське приносило простим робітникам небачений заробіток: по 5-7 тисяч гривень у місяць в сезон збору урожаю. І нехай би таке сільгосппідприємство й надалі жило та розвивалося, давало людям роботу, наповнювало бюджет, допомагало розв’язувати проблеми села. Однак економічні перетворення, а відтак й розпаювання торкнулося і його.
Із колишнього процвітаючого радгоспу господарство перетворилося на вже суттєво ослаблений кооператив «Осламів». Однак його потужний потенціал, майно, техніка, а головне — землі та сади, а це понад 600 гектарів (!), сільській верхівці, яка відчула себе вільною, вже не контрольованою державою, не давали спати. Знайшовся й лідер, біля нього зібралася небайдужа до майна сметанка кооперативу: бухгалтер, завскладом, бригадири. Так у селі розповідають про колишнього голову кооперативу «Осламів» Миколу Васильовича Карпенка та його палких прибічників.
— Тут півсела було їхнім, тому що вони жили, як хотіли, жирували, а людям нічого не давали. Доходило до того, що заганяли фури-холодильники в сад, там вантажили яблука мимо каси, мимо ваги, — розповідає колишній працівник господарства Олександр Ткачук.
Після розпаювання йому особисто дістався сухий сад, який зовсім не плодоносив.
— Я намучився, думав, наведу в ньому порядок, але де там. Адже став власником лише мочарів. Їх не треба було й розпайовувати, — журиться Ткачук.
Маючи енергійну вдачу та досвід роботи в правоохоронних органах, Олександр Олексійович розпізнав підступ ще тоді, коли сільські «феодали» задумали на базі кооперативу «Осламів» створити ТОВ «Перлина Поділля», таким чином привласнити, за його словами, все майно, а простий люд пошити у дурні. Бо ж чому тоді державні акти на землю виготовлялися потай, не в Хмельницькому інституті землевпорядкування, а у Вінниці?
Відтак обіцяних документів на паї, попри численні запевнення, люди дочекатися взагалі не могли, цей процес як могли затягували. Аж поки Ткачук не зібрав ініціативну групу з робітників, які десятиліттями, а то й усе життя віддавали господарству свої сили. Лише після тривалих відвідин землевпорядних кабінетів, державних актів вони таки добилися. Сади та ріллю поділили на 730 паїв. У середньому по 60 соток на пай. Однак коли сельчани, які весь свій вік поколіннями гнули спини в садах, побачили свої наділи, — жахнулися.
Половина саду квітне, половина в’яне
— Вдів, дітей війни, інвалідів розвели місцеві панки. Моя теща, Олена Йосипівна Закшевська, до цих пір плаче, — розповідає Анатолій Хмельницький, який пропрацював у господарстві 20 років. — Як я її перший раз завіз в сад (захотіла допомогти підрізати дерева), то вона під яблунькою і замертво впала. А згодом й каже: «Хіба я за сорок п’ять літ оце заробила?! Всього в нас, згідно з паями, яблуньок 770 мало бути, а виявилося лише 153!».
Куди тільки не писав чоловік, аби відновити справедливість. До Верховної Ради, до самої Юлії Тимошенко достукався. На усі ті муки прийшла лише формальна відповідь: розібратися сільраді. А те, що й вона одним ланцюгом пов’язана із місцевим олігархатом, нарікає Анатолій Андрійович, нікому діла немає.
Іван Вереньга отримав садову ділянку якнайдалі від дороги. Каже: землевпорядники межі тричі міняли, як артисти рукавички. Все життя його батьки, бабуся та дідусь пропрацювали в радгоспі робітниками й отримали в результаті непотріб. Стверджує: коли землевпорядники замірювали ділянки, то називали такі прізвища власників, яких взагалі в Осламові зроду не було. Олександр Ткачук розповіді про «мертві» душі підтверджує та доповнює. Більше того, розповідає, що домігся у Вінниці, аби йому показали базу даних. — Я читаю, що цей голова має чотири земельні ділянки, його родичі, брат двоюрідний — три, на жінці, на собі та ще на комусь, незрозуміло на кому. Хіба ж так можна? — обурюється мій співрозмовник.
я лиш вісім тисяч гривень чистого прибутку, за який фактично безробітній сім’ї, у складі чотирьох чоловік, треба прожити рік, до наступного урожаю. Коли ж на пайовиків почали насідати податківці, з тим, аби ввести місцевий податок на прибуток, Василенко не на жарт обурився: «Ми хочПоволі, несміливо до нас підтягуються й інші односельці. Всі особливо жаліють радгоспного водія Василя Рибоньку, мовляв, напрацювався чоловік, даруйте, життя у машині провів.
Йому дали суцільні мочарі, та ще й взяли і нахабно вкрали один ряд, 16-17 яблунь. А він нічого й нікому доказати не міг. Старий, спрацьований і беззахисний.
Місцевий житель Іван Дебеляк вважає, що в Осламовові розпаювання пройшло хаотично. Й наводить приклад — дружина отримала пай, згідно з яким мало рости 250 яблунь, а є лише 70, інші уже досаджували самотужки.
— Вони собі відбірні ділянки вкраяли, але перерозподіл нині нереально провести, — розмірковує Іван.
— У кого хороші сади, та ще й рілля, на яку насадили молодих щеп, то вони мають гроші, вони купують собі джипи за рік, трактори новенькі, а тут вже шість літ проробив і мов кіт наплакав. Нереально навіть добрива відпрацювати. Виходить, ніби землю й маєш, а в подертих капцях ходиш. А колись же село було таке славне, коли Рибак ще головував, він дбав про нас, будував, а зараз все розвалюється, майно теж поділили, як хотіли: кращі холодильники, трактори позабирали собі. Словом, обібрали людей, як липку. А десять тисяч гривень у рік потрібно щонайменше, аби підняти ось такий пай, для нас. А це, погодьтеся, — величезні кошти, — підсумовує Анатолій Хмельницький.
Однак де ж та половина саду, яка, так би мовити, квітне? Побачити її нам із редакційним фотокором Ігорем Алексюком захотілося на власні очі.
Вигляд цих вертоградів радує: при дорозі, аби легко яблука транспортувати. Щепи ж — доглянуті, рясні, буяють пишнотою. Як показали та розповіли селяни, каста обраних прихопила на паї ще й добротну ріллю, яку теж засадила сортовими саджанцями. Тож вийшли у них подвійні наділи.
Люди стверджують, що, окрім всього іншого, було підроблено ще й протокол загальних зборів колективу кооперативу, на якому зазначено, що щепи пішли на ремонт садів. Але насправді ці саджанці пішли на орні землі ближчим до комісії і влади людям. Бухгалтер просто їх списала. Тому-то й отримали сіромахи, замість повноцінних садів, як значилося при розпаюванні, ділянки з суцільними прогалинами.
Ситуація із розпаюванням в Осламові надзвичайно складна. Однак, вдивімося уважно в її витоки. Якраз то ді, ще на перших зібраннях трудового колективу, коли громада повинна була проявити свою принциповість, вдуматися в наслідки такого поділу землі і захистити своє, зароблене важкою працею, цього не відбулося. Безхребетних селян легко переконали навіть не проводити жеребкування. Тож відповідальність за скоєне, як не гірко, на жаль, змушені нести і вони самі.
Зерно істини
Трохи більше року тому Дмитро Василенко приїхав із закордону, де був на заробітках. Аби вижити у важкий час, хазяйновитий чоловік забрав сім’ю в рідний Осламів. Він твердо вирішив зробити бізнес на яблуках. І йому, як і іншим, дістався сад, в якому яблуні ростуть через одну. До того ж, аби отримати від ділянки зиск, доводиться ще й викорчовувати густі зарості акації. Після затрат на добрива, саджанці, транспорт і таке інше, Дмитро підрахував, що з одного паю 60-70 соток, як у нього, залишаєтьсемо жити і працювати, щоб не вмерти. Якщо ж у цій ситуації нас ще й оподаткувати, то це значить поставити на межу виживання. Нічого не прошу, просто дайте спокій, бодай на три-чотири роки! Ми згідні платити податки, ніхто ж не проти, але спочатку станемо на ноги».
Біла пляма
У самісінькому центрі Осламова, поблизу сільради, бур’янами заростає, відгороджений кущами та деревами, чималий шмат землі. Ця земля пов’язана з останніми надіями селян на будь-яку справедливість. Чому вона і досі нерозпайована, а чи, може, вже кому належить, для тутешнього люду — велика таємниця.
Місцевий активіст Олександр Ткачук каже, що табу на її розпаювання наклав колишній кооператив. І як вдалося переконати віньковецьких землевпорядників вивести цей шмат землі, цілих 6 гектарів, із розпаювання, нікому не відомо. Сьогодні ж, за його словами, просто вичікують, поки селянські пристрасті навколо цієї «білої плями» вляжуться. Переконані, хтось вже поклав на цю землю око. Адже скільки не збирали люди схід села й не запрошували на нього сільського голову, скільки не просили роздати цей наділ двом десяткам молодих сімей, та все мов об стіну горохом.
— Ми зверталися до прокуратури, місцевої, обласної, Генеральної. Усе марно. Прокурори дають відповідь, що ці ділянки не належать сільській раді, вони не є резервним фондом. Це земля членів кооперативу, — розповідає Олександр Ткачук. — Стосовно ж ряду зловживань, які відбулися на очах у народу, то куди б ми не зверталися, нам приходить одна відповідь: «факти не підтвердилися». Будемо, чого б це нам не вартувало, добиватися справедливості через правоохоронні органи. Хай дають юридичну оцінку і визначаються з мірою вини в діях кожного.
Неприступністю державної інспекції з використання земельних ресурсів в області Олександр Олексійович вражений. Її начальник, Олександр Царенко, за його словами, якийсь «невловимий». Простій людині зв’язатися з ним просто нереально, адже його ніколи немає на місці.
Все ж Олександр Ткачук таки домігся, аби в Осламів, нарешті, виїхав представник землевпорядників. Ним виявилась симпатична Юля Горошко. Оглянувши «білу пляму» спочатку «вживу», а потім і на карті розпаювання, вона повідомила:
— Ми проведемо документальну перевірку. Якщо будуть ознаки злочину, тоді вже можна подавати в прокуратуру. Але спочатку складемо колективну скаргу, бо справа дійсно резонансна…
Однак про те, що така скарга в обласній інспекції лежить вже півроку, власне, керівництво інспектора не повідомило.
Чистилище
Керівники Віньковецького району, як тільки дізналися, що в Осламові побували представники «Подільських вістей», знайшли нас в Хмельницькому самі. Голова райдержадміністрації Анатолій Бузівський прокоментував ситуацію з розпаюванням так: «Хто працює, той і має. Сад — це справа досить прибуткова — можна зібрати й 30, а можна й 40 тонн яблук з гектара. Ті ж усі писаки не хочуть як слід працювати, не обробляють його». Людей він вважає невдячними, мовляв, господарство їм свого часу навіть хати збудувало. Стосовно ж приватизації вищезгаданої ділянки, то, за словами Бузівського, це — колективна власність, і лише загальні збори співвласників можуть вирішити її долю. Чи її розпаювати, допаювати, по клаптику поділити на більш як сімсот паїв чи повернути, наприклад, територіальній громаді, щоб сільрада могла використовувати її як землі запасу, надавати у власність приватним особам…
Голова райради Михайло Бойко визнає:
— Фактично в жодному господарстві району розпаювання не зроблено правильно, воно проходило кабінетним способом, ніхто не враховував інтересів селян. Навести ж порядок у розпаюванні найближчими роками, тобто перерозпаювати, нереально. Бо цей конфлікт переросте у бійню та кров.
А, як на мене, то поле для діяльності в яблуневому Осламові для місцевої влади неосяжне.
По-перше, насамперед допомогти збіднілим і розчарованим вкрай селянським родинам, у яких сьогодні через безробіття, в кращому випадку, один годувальник на сім’ю, заготовити саджанці, а, може, й дешевше закупити добрива, хімічні засоби тощо. Для цього домовитися за пільгову ціну на посадковий матеріал із тією ж асоціацією фермерів Хмельниччини або ж скинутися, спокутуючи давні гріхи перед людьми, сильнішим пайовикам, поставленим в кращі умови, на ці цілі коштами.
По-друге, допомогти молодим осламівським сім’ям, як і хотіла того громада, приватизувати землю з «білої плями», хай би збудували вони там поступово собі будинки і не втікали з рідного села, а розвивали його. І цим спокутували свої гріхи вдруге.
По-третє, пролобіювати перед податковими органами кількарічні податкові сплати від прибутку з садів, дати людям стати на ноги, відчути себе господарями на рідній землі. І цим замолити свої гріхи втретє. Зрештою, розпочати серйозні пошуки інвестора, аби збудувати в селі хоча б переробне міні-підприємство…
Погодьтеся, у цьому якраз первісне і головне завдання влади на місцях.
Gismeteo 
