Не хотілося б зловживати темою Майдану, та все ж. Пригадуєте, з чого він почався? Так, з обурення непідписанням угоди про євроінтеграцію, яка передбачала досягнути високих стандартів життя. Передусім шляхом розвитку промисловості, а відтак — економічного піднесення. Що ж, власне, робиться у нашій державі задля цієї мети?
Гірко, прикро, та дуже мало. Про це в унісон стверджують як дрібні, так і крупні бізнесмени, провідні виробничники нашого краю.
Пройдімося хоча б по кількох найболючіших проблемах. Найперше — катастрофічна нестача фінансових ресурсів, що не дозволяє модернізувати підприємства, освоювати нові технології та види продукції, отже — завойовувати ринки збуту, конкурувати в Європі та світі. 25, 30 і навіть більше відсотків на банківські кредити — це непідйомно для реального сектору. Щоб він розвивався, ставки на запозичення грошей не повинні перевищувати середню рентабельність виробництва. Інакше — постійно зростатиме собівартість продукції, вона дорожчатиме і ставатиме неконкурентною.
Наступна “особливість” пригнічення національної економіки, що також пов’язана з фінансами, — перманентна проблема з відшкодуванням експортерам податку на додану вартість. Затримуючи його, уряд вилучає ліквідні ресурси підприємств та вимиває їх оборотні кошти. Податкові органи фактично запроваджують додаткове стягнення на експорт, таким чином зменшуючи рентабельність, в окремих випадках — аж до збиткової. Зрозуміло, що це породжує проблеми з розрахунками за матеріальні ресурси та енергоносії, призводить до затримки зарплат, ставить під загрозу виконання зовнішніх контрактів, а отже — поступово перетворюється в питання державної ваги і може загрожувати національній безпеці в економічній сфері. Останнім часом, здавалося б, удалося знайти рішення — вироблено механізм автоматичного відшкодування ПДВ. Але у нас, певно, жодну, навіть найкращу ідею, не можуть втілити бездоганно. Всемогутній корупційний спрут проник своїми щупальцями і сюди, — зізнаються промисловці, котрі набили гулі при спробі долучитися до числа експортерів-щасливчиків, яким держава мала б вчасно повертати отой податок. Та й що робити з невідшкодованим ПДВ за минулі періоди? А це величезні суми, деяким провідним підприємствам Хмельниччини держава заборгувала мільйони гривень.
Ще одна величезна перешкода, що заважає інтегруватися в розвинені економіки нашій промисловості — непомірно високе навантаження на фонд оплати праці. 39 відсотків (!) — така ставка єдиного соціального внеску для її платників. Тоді, коли в Європі аналогічний показник значно скромніший. У тому числі надзвичайно високим є рівень фіскального тиску на фонд заробітної плати, у більшості західних країн він вдвічі нижчий. Такий стан речей змушує бізнес “ховатися в тінь”, відтак нелегальний сектор економіки становить в Україні вже більше половини. Зрозуміло, жодних відрахувань до бюджету від нього не надходить. В результаті держава не має можливостей фінансувати соціальні й інфраструктурні проекти, гідно підтримувати життєвий рівень малозабезпечених верств населення та пенсіонерів, належно дбати про освіту, медицину та інші сфери. Окрім усього, височезна ставка єдиного соцвнеску відштовхує від України потенційних інвесторів, їм просто невигідно працювати в таких умовах.
З року в рік не розв’язується, а навпаки — ще міцніше “зятягується” проблема з енергоносіями. Адже вартість електроенергії для промислових споживачів у європейських країнах є, по-перше, нижчою, аніж для населення, по-друге, вона цілком прийнятна і дозволяє розвивати виробництво. Що ж отримали вітчизняні підприємства вже після підписання й економічної частини угоди про євроінтеграцію? А чергове підвищення. Ціна на електроенергію для промисловості нині — 1 гривня 30 копійок за 1 кВт! Навіть попередній уряд обіцяв заморозити тариф, бо він досяг неприйнятних висот. З 2010 року, коли кіловат коштував 60 копійок, електроенергія зросла майже на 120 відсотків. І це при тому, що Україна має потужну атомну енергетику, яка, до речі, працює в половину своїх можливостей, а собівартість 1 кВт електроенергії — 21 копійка. І вже зовсім абсурним є те, що і промисловці Хмельниччини змушені платити за струм за тарифами, непідйомними навіть для розвинених економік світу, хоча маємо під боком свою атомну електростанцію. А тим часом до Польщі, Словаччини та Угорщини електроенергія продається по 60 копійок за кіловат, бо дорожче її там просто не купуватимуть.
Варто пояснити й те, чому в західних країнах ціна на електроенергію для населення удвічі вища, ніж для промисловості. Бо для населення струм — це комфорт, для промисловості — сировина. У Данії, скажімо, населення платить 3 гривні 30 копійок за кВт (в Україні, нагадаю, — в середньому 45 копійок). Навіть у «братній» Росії з народу беруть по 70 копійок, до того ж там тариф для бізнесу і населення майже рівнозначний.
У Німеччині ціна на електроенергію для населення на 55 відсотків вища, ніж для промисловості. Ось чому Данія та ФРН — найблагополучніші у Європі, а Україна п’ять років перебуває у стані рецесії і посідає останні місця у бізнес-рейтингах.
Боронь Боже, щоб хтось подумав, буцімто я закликаю ще більше підвищити тарифи для населення, купівельна спроможність якого й так стрімко падає. Це проста ілюстрація моделі ринку електроенергії: правильного і збалансованого у довгостроковій перспективі. У нас, на жаль, все навпаки.
Ми хочемо конкурентну економіку, достойні зарплати, високий рівень життя, але самі нищимо економіку та виробників. Бізнес за такої ціни на струм завжди буде платити низьку зарплату і залишиться технологічно відсталим.
До п’ятірки найболючіших для вітчизняної промисловості (в тому числі і для усіх без винятку подільських підприємств) питань, що потребують вирішення на загальнодержавному рівні, я б віднесла ще проблему підготовки робітничих кадрів. Застаріла, а то й просто відсутня матеріально-технічна база у більшості професійно-технічних навчальних закладів робить таку підготовку абсолютно відірваною від виробництва (до речі, цим же “хворіє” і вища школа). А зниження престижності робітничих професій, неузгодженість між попитом та пропозицією на ринку праці, низький рівень зарплат взагалі нівелюють бажання молоді вступати та навчатися на токарів, фрезерувальників, слюсарів та інших робітничих професій. От і виходить, що маємо в Україні понад сім сотень ПТУ, а працювати за верстатом нікому. Училища хіба частково виконують соціальну функцію — так, аби юнаки та дівчатка не опинялися на вулиці...
Звісно, перелік проблем, що більшою чи меншою мірою заважають нашій економіці виходити зі стану піке (за п’ять місяців поточного року скорочення виробництва загалом по Україні становить 4,6 відсотка, ще гірша ситуація у нашій області — промисловість впала аж на 6,6 відсотка), можна продовжувати. І якщо вже у нової влади не настане прозріння, якщо і далі вона займатиметься лише “надбудовою”, бавлячись у політиканство, і зовсім не перейматиметься “базисом”, часто-густо прикриваючи свій непрофесіоналізм в економічних питаннях “воєнною доцільністю”, то на нас чекають ще гірші часи. Часи, коли, безумовно, настане мир на нашій землі. А от відбудовувати руїну буде нічим і ні з ким.
Gismeteo 
