Курси валют

Час від часу у ЗМІ, на цей раз у шанованих «Подільських вістях» («Енергія — сонячна, ціни — захмарні», 26. 06. 2014, №№ 89-90), подаються матеріали з питань української енергетики, що, зрозуміло, слід вітати. Але у тих публікаціях, на жаль, досить часто деякі питання викладаються некоректно, що може спричинити у читача хибне уявлення про ту або іншу енергетичну ситуацію.

По-перше, у переважній більшості статей, і не тільки у виданнях загальнополітичних, а й у фахових, плутаються одиниці вимірювання електричної потужності та електричної енергії, тобто найбільш вживані — кіловат (кВт) та кіловат*година (кВт*г). Отже, встановлена потужність будь-якого джерела електричної енергії вимірюється у кіловатах, а кількість енергії, що виробляється тим джерелом – у кіловат*годинах (* —знак множення).
Співвідношення між цими двома енергетичними параметрами є однією із характеристик ефективності експлуатації джерела енергії і називається воно коефіцієнтом використання встановленої потужності (КВВП) цього джерела. Отут і починається найцікавіше, що свідчить: не все так гарно у царстві сонячної енергетики. Причому, не стільки пов’язане із так званим зеленим тарифом, скільки з отим КВВП.
У згаданій вище публікації сказано, що вартість спорудження сонячної електричної станції (СЕС) і одного блока Хмельницької АЕС співставні, та робиться висновок про переваги СЕС перед АЕС. Але це не так. Річ у тім, що КВВП для блока АЕС у середньому за рік його експлуатації становить не нижче 0,9 і не залежить від пори року! А що маємо для СЕС? Порахували та заплакали. Наприклад, для Кримських СЕС за 2013 рік — на рівні 0,15 з корекцією для пори року: улітку (4 місяці) — приблизно 0,3; восени та навесні 0,15-0,2; взимку (листопад-лютий), коли споживається найбільше енергії, на рівні 0,05. Це у Криму. На Хмельниччині — загальний показник десь 0,1, про що свідчать подальші викладки у цитованій статті.
З жовтня 2013 по червень 2014 року наша станція виробила сімсот тисяч кВт*г електричної енергії. Нехай, враховуючи літній період липень-вересень та навіть додамо й червень, згенерує іще один мільйон кВт*г. Отримаємо 1,7 мільйона кВт*г. Встановлена потужність цієї СЕС 2000 кВт. Отже, за рік (8760 годин) вона мала б за умов повної віддачі потужності виробити не менше 17 мільйонів кВт*г. Звідси й одержуємо наведений КВВП – 0,1. Тобто фактична потужність станції зовсім не 2000 кВт, а всього 200!
Повертаючись до порівняння СЕС і АЕС, отримуємо іще більш вражаючий висновок. Нехай КВВП СЕС навіть досягне величини 0,2 (20 відсотків). Але й тоді вартість СЕС із встановленою потужністю, що дорівнює потужності одного блока ХАЕС, потрібно порівнювати з вартістю блока потужністю всього 200 тисяч кВт. Або для того, щоб зрівняти потужності СЕС і АЕС по величині відпущеної споживачам енергії, замість одного блока АЕС потужністю один мільйон кВт, потрібно спорудити СЕС потужністю п’ять мільйонів кВт.
І це ще не кінець. Вже акцентовано увагу на незалежність генерації АЕС від пори року. Вона (генерація) від АЕС незалежна й від годин доби. А СЕС? То й виходить, що на додаток до СЕС все одно слід будувати й АЕС, або витрачати теж захмарні кошти на спорудження пристроїв акумулювання енергії, що аж ніяк не збільшує КВВП СЕС та не покращує соціально-економічні показники їх створення та експлуатації.
Наведені викладки зовсім не означають негативне ставлення автора до відновлювальної (точніше — регенеративної) енергетики, включно й СЕС. Але усе в нашому житті повинне мати свої оптимальні Міру, Нішу та Час використання із розумінням того, що панацеї не існує.
Цей висновок стосується української, і не тільки, енергетики взагалі. Адже чи можна вважати прийнятною, нормальною енергетику, за умов якої АЕС та ТЕС на один кВт електричної потужності «викидають» в оточуюче середовище до двох кВт теплової. А у підсумку — українські АЕС і ТЕС генерують стільки забруднюючої природу теплоти, скільки отримуємо від спалювання до 30 мільярдів кубічних метрів природного газу.
Наші АЕС і ТЕС «полюбляють» стабільне навантаження та функціонування у так званій базовій частині графіка навантаження енергетичної системи. Звідси й з’являється проблема нічного споживання електроенергії. На цей час вирішується вона двома шляхами: її використанням для нічного обігріву приміщень та будівництвом гідроакумулюючих електростанцій (ГАЕС). Останній напрямок — одна з найвитратніших енерготехнологій ХХ століття.
Чому так, можемо пояснити на прикладі найближчої до нас Дністровської ГАЕС. На завершення її будівництва там має бути сім агрегатів потужністю по 421 МВт кожний. Загальна вартість спорудження станції сягне, якщо не перевищить, 20 мільярдів гривень (точну цифру ніхто назвати не може). Вказана потужність одного агрегату відповідає так званому насосному режиму. Тобто тоді, коли вночі ГАЕС споживає енергію від сусідніх, переважно, АЕС. А от у генераторному режимі пікових навантажень системи віддає споживачам всього 324 МВт. Різниця втрати чистої електричної потужності на один блок, —97 МВт, а з втратами на передачу енергії від АЕС до ГАЕС — усі 100 МВт. Множимо на кількість блоків, отримуємо 700 МВт. Множимо на кількість годин роботи у насосному режимі, отримуємо втрати енергії за добу – 5,6 мільйона кВт*г. За рік — 2 мільярди кВт*г. То вже набагато краще використати завантаження АЕС у нічні години доби для електроопалення, ніж будувати чудасію під назвою гідроакумулююча електростанція. Хоча і це не найкращий вихід із ситуації, яка склалася в українській енергетиці на даний час.
Що ж то за самоїдська енергетика, яку ми набудували у минулому столітті? Чи є їй дієва альтернатива? Звичайно, є! Але чи потрібна вона суспільству та його надбудові — нашій владі? Питання риторичне. Та все ж кілька слів про енергетику століття ХХI. Тим більше, за умови уже наявності позитивного прикладу для наслідування, про який згадано у тій статті — когенераційних установок «Хмельницьктеплоенерго».Слід зазначити, що взагалі будь-яка теплова електростанція когенерує (одночасно виробляє) і електричну, і теплову енергію. А переважно споживається лише енергія електрична. Тому процес генерації та корисного споживання електричної і теплової енергії виправдано називати когенерацією-коутилізацією.
Хмельницький приклад — місцева ініціатива, впроваджена небайдужими фахівцями, мала б розгорнутися у масштабну загальнодержавну діяльність розповсюдження цього досвіду, як початковий етап підвищення енергоефективності нашого господарювання. Повноцінно розв’язати українські енергетичні, включно й газову, проблеми можливо за умов фундаментальної реконструкції продуктивних сил та економічних відносин. Енергетичним підгрунтям такої діяльності вбачається, в основному, розподілена когенерація-коутилізація електричної і теплової енергії від безпечних, досконалих АЕС нового покоління малої та середньої потужності. І сланцевий газ із екологічними наслідками його видобування нам не потрібен. Але чи потрібна ота фундаментальна реконструкція продуктивних сил і економічних відносин суспільству, загнаному у глухий кут шахрайсько-ринковою маячнею?
Отже, енергетичні проблеми принципово не можуть бути розв’язані лише в середовищі самої енергетики поза фундаментальними перетвореннями у суспільстві в цілому, долаючи виклики, загрози, що постали перед нами наприкінці минулого століття, головна заслуга якого — показ, як не слід жити та господарювати на планеті Земля.
Одним із напрямків є впровадження інноваційно-інвестиційної пропозиції від громадської організації «Інститут еконатурології» — комплексного, соціально-економічного (всеукраїнського значення)проекту «екоагрополіс» за напрямками: нова, без використання природного газу, енергетика, сільське господарство, будівництво.
Інститут еконатурології (Public organization «Institute of Econaturologia») створено з метою пропаганди та розвитку ідей, закладених в науковій системі, названій «еконатурологія». Керуючись концепцією субкоординації, Енл-система пропонує варіант єдності соціогуманітарних та природничих, технічних наук, закладений в основу отримання і застосування знань щодо організації життєдіяльності людини у ХХI столітті. Суспільно-політична, економічна, технологічна структура вирішення цієї глобальної задачі подана соціотехнічною макросистемою сталого інтелектуального розвитку, розробка і популяризація якої є головною функцією Інституту ЕНЛ. Інститут має право здійснення міжнародних зв’язків участі в проектах іноземних організацій, співробітництва з вітчизняними та іноземними фондами та в інших формах, передбачених українським і міжнародним правом.
Будівництво екоагрополісу (підкреслюємо — сільського поселення міського(!) типу) здійснюється у центрі розташування 3–5 сіл, на заміну їх з метою укрупнення населених пунктів та вирішення іще однієї нагальної проблеми. Адже саме на такій основі може бути проведена соціально прийнятна адміністративно-територіальна реформа. Радикальне поліпшення життя сільського населення та забезпечення належної ефективності, включно, й енергоефективності, аграрного виробництва досяжне в результаті будівництва нових поселень та нової організації господарювання. До будівництва на сучасному європейському рівні залучаються вільні робочі ресурси села і міста, найперше молодь — випускники навчальних закладів професійно-технічної, середньої спеціальної, вищої ланок з реальною перспективою подальшої трудової зайнятості та облаштування побуту. Тобто, системним вирішенням завдань соціально-економічного, технологічного розвитку з паралельним адмініструванням територій. Окрім перелічених позитивів, замість міграції із села у місто мала б зростати кількість бажаючих переселитися з міста уже не в село, а саме у екоагрополіс, де культура життя за її якістю не поступається тій, що маємо у солідному обласному центрі. До речі, сучасний рівень житла тут зовсім не пов’язується із великими витратами на його спорудження. Це оптимально комфортні, енергоефективні будинки площею 50–100 м2 і, зрозуміло, — без “крутих” забаганок.
Інноваційні ознаки проекту: комплексне розв’язання проблем життєдіяльності у сільській місцевості; архітектурно-планувальне рішення раціонального поєднання побуту і виробництва; відродження занедбаних сіл з метою організації органічного землеробства; високоефективне адресне енергопостачання за новітньою концепцією Smart Grid; забезпечення сталої трудової зайнятості населення; усунення причин появи та існування тіньової економіки; нові форми інвестиційної, соціально спрямованої діяльності.
Девіз проекту: Жити по-новому Україна починає з Хмельниччини!
І якщо у міжнародному економічному співробітництві ми розраховуємо на потенціал аграрного сектору, то серед завдань його оптимізації та досягнення соціально значимих результатів на першому плані: виключити високу ймовірність, за умови незмінності грабіжницьких на цей час економічних стосунків, подальшого знищення українських чорноземів; шаленого збагачення латифундистів та, як наслідок, зубожіння трудящого люду.
Наостанок — іще один невтішний висновок із публікації «Енергія — сонячна, ціни — захмарні» про асоціальну, відверто грабіжницьку, українську інвестиційну політику. Правильно сказано: «шалений перекіс в оплаті (сонячний тариф) лягає у кінцевому підсумку на споживачів, на нас із вами».