Редакційна пошта продовжує тішити листами. Щоправда, не радує зміст більшості з них, бо сумними є роздуми, як і, на жаль, реалії буття, наших читачів. Чимало селян пишуть про титанічний труд, який наша держава чомусь оцінює у копійки, а багатьом доводиться виживати лише за рахунок підсобного господарства. Багатьох турбує земельне питання. Вистачає листів щодо нинішнього стану медицини й захмарних цін на тарифи. Обурює дописувачів й наша безгосподарність, бо ж рясніють узбіччя доріг мішками зі сміттям.

«Таки господарі ми. Поприбирали на подвір’ї, сміття в багажник автомобіля чи мотоблок закинули і… вивезли, на узбіччя викинули, до сміттєзвалища, хай стихійного, не довезли – пише Микола Пазій із Ярмолинеччини. – А там хтось прибере, чи діти зі школи, чи працівники якихось організацій».
«Ми так рвемося в Європу, лиш не задумуємося над питанням, чи потрібні ми там такі, що у себе лад навести не можемо, – ділиться думками Петро Черемша з Красилівщини. – В кращому випадку на подвір’ях поприбираємо чи у квартирах, а сміття повикидаємо десь. А ви бачили таке у Європі? Та там за кісточку з вишні, з машини викинуту, штрафують. А ми лиш владу звинувачуємо, що не прибрано. Так, і влада у нас – пишатися нічим, та з себе варто починати будувати європейську країну».
«Скільки у нас асоціальних сімей, скільки дітей в державі вилучили з сімей через оковиту, – розмірковує Надія Світоч з Кам’янеччини, – а ми хизуємося, що працюють відповідні служби, що реагують, що відправляють дітей в сиротинці. А чому їх примусово не лікують, а чому горілку продають на кожному кроці? Бо це вигідно? Бо спитою нацією легше управляти?».
«У нас в селі, як, певно, в багатьох інших, молоді фактично нема: хто за кордон поїхав, дітей залишивши, і сім’ї порозпадалися, хто до міста подався у пошуках заробітку, а місцеві – спиваються потихеньку. Та де потихеньку – стрімко, – розповідає Марина Чорнигора. – Обіцяла нинішня владна верхівка вдихнути у села життя, заманити інвесторів, повернути людей з заробітків. А віз на тім же місці».
«Закривають сільські школи, пусткою стоять добротні їхні приміщення, – пише Галина Кметько. – Я розумію, дітей немає, нерентабельно для держави ті школи утримувати, вчителів зарплатнею забезпечувати. Натомість міські школи переповнені до такої міри, що, в прямому значенні цих слів, дітям дихати нічим. Свят масових не влаштовують, бо фізично не можна ніде вмістити таку кількість дітей, фізкультура у спортзалах по п’ять класів на урок, до їдальні не потрапиш. У нас в селі школа ще функціонує. Дітей мало. Гуртків повно. Свято на святі, і всі дітки залучені. В їдальні вже столи накриті, поки вони їсти на велику перерву прийдуть, і годують же як! Чому не налагодити в селах нормальну інфраструктуру, не вдихнути у них життя, не створити робочі місця?».
Листів у нас ще чимало. Їх надрукуємо у наступних випусках «Зворотного зв’язку». Пишіть нам.