«Вона (земля) підпливала нашою кров’ю і нашим потом…» — пам’ятаєте? Це з програмного твору «Земля» Ольги Кобилянської. Одвічна класика про взаємостосунки людини з людиною на селі, вивірених шматком ріллі у трагічно складний для України час. Десь такий, як сьогодні. Хоча тої землі у безлюдних селах донесхочу. А втім, зґвалтоване кожною наступною владою по-живому, село, з одного боку, залишається уособленням цінностей народної моралі, з іншого — втіленням тотальної духовної деградації її жителів, жорстокості і дикунства.
Саме такі роздуми навіяв лист нашої читачки Надії Дзяної із Пархомовець Хмельницького району. Схвильована та засмучена жінка разом із донькою завітали до нас, наступного дня після того, як у № 17-18 «Подільських вістей» ми опублікували резонансну, судячи із численних дзвінків до редакції статтю «Коли всім начхати». В ній, нагадаємо, йшлося про наругу, яку вчинили сільські мародери із самотнім батьком двох воїнів АТО в Копистині того ж таки Хмельницького району, та про цілковиту інертність міліції у розслідуванні порушеної за цим фактом кримінальної справи. Саме це журналістське розслідування і запалило у зневірених людях чи не останній промінь надії на те, що таку важливу для їхньої сім’ї справедливість відновлять, а винних у тяжкому злочині нарешті покарають.
Історія з-під пера ображених, безсумнівно, таки зачепила нас за живе, занадто характерна вже ситуація для наших днів описана в ній. І, щоб вкотре привернути належну увагу до людського крику душі, приниження гідності відповідних правоохоронних та виконавчих органів, будемо вкрай об’єктивними і неупередженими. Адже істина — передусім.
Надія, донька фронтовика, який пройшов війну від першого й до останнього її дня. Як і її батьки, вона з ранніх літ чесно і тяжко майже все трудове життя пропрацювала в колгоспі. Про неї, як кращу пташницю, писав «Корчагінець». Коли ж господарство розвалилося, аби вижити, разом із чоловіком стали розводити худобу. Випасали її на березі, землі загального користування. Саме ця невелика берегова смуга і стала їм та їхнім сусідам годувальницею. 25 літ люди разом, без жодних чвар, доглядали берег, вирубували чагарі, прибирали сміття та пляшки, викошували бур’яни. Односельці зістарилися, тож тепер тут худобу випасала тільки сім’я Надії. Саме цих десять соток землі і стали причиною конфлікту, який переріс у беззаконня.
У травні минулого року про права власності на берег, які надала йому сільська рада, раптом заявив Надіїн односелець Дмитро Марчук. Причому зробив це, за словами жінки, не церемонячись, у брутальній формі. Відв’язав худобу, що паслася, пустив у хід образи, погрози та кулаки.
«Скільки пролитих сліз було, що я пропрацювала з дитячих літ у колгоспі, а орендарем став місцевий новоспечений багач… Невже йому ще й цих десять соток до всіх його зароблених статків не вистачало», — пише жінка. Тож не стерпіла, повідомила про такий хуліганський напад міліцію.
Як би там не було, та цілий місяць родина випасала тепер худобу на дальньому пасовищі. Однак пристрасті за землю на цьому не вгамувалися. Одного ранку, чоловік Надії, який, звично виганяв худобу на нове пасовище мимо берега, додому не повернувся. Налякана родина, пам’ятаючи погрози Марчука, разом із дітьми кинулася на пошуки. Обійшли всі чагарі, оглянули всі рови, однак безрезультатно. Не знайшла чоловіка і міліцейська оперативно-розшукова група разом із службовим собакою.
Згодом чоловік додому таки повернувся, однак, як і віщувало серце дружини, увесь закривавлений та ледве живий. За його розповідями, вдосвіта на нього накинулися двоє незнайомих молодиків, до яких згодом приєднався і племінник Дмитра Марчука. Усі троє били його по голові та ребрах, примовляючи: «Мало землі? То ми тобі добавимо!».
У листі читаємо: «Зв’язавши руки та ноги скотчем, кинули в машину, накрили покривалом і вивезли в ліс. Там нещадно били ногами та кулаками старого чоловіка, як поліцаї… Свої дії знімали на мобільний телефон. Погрожували розправою, якщо той заявить у міліцію. Внаслідок заподіяних тілесних ушкоджень мій чоловік, Михайло Юрійович Ненеш лікувався три тижні в Хмельницькій обласній лікарні. Йому діагнозували два зламаних ребра, дві тріщини щелепи, й струс мозку...
Куди ми вже тільки не зверталися, навіть із місцевого телебачення журналісти приїжджали і показували, який мій чоловік був побитий. І в районну прокуратуру писали, до начальника міліції ходили. Він же говорив, що по справі немає ніяких свідків. Мої заяви не подавали до суду. Натомість мене саму сім разів викликали до суду, як правопорушницю. І де правди шукати, до кого звертатися із цією несправедливістю, коли все у нас вирішується тільки там, де гроші. Образи і погрози на адресу мого чоловіка продовжують надходити. Після цього він став марніти, занепав духом і нездужає... Його мучителя, племінника Марчука забрали служити в АТО. Який з нього воїн буде, якщо він катував стару немічну людину, не знаю. Всі односельчани говорять, що Бог їх покарає за їхні вчинки».
За свою правду Надія Дзяна безрезультатно бореться вже майже дев’ять місяців. Можливо, вище керівництво правоохоронців, нарешті, поставить крапку в цій справі? Ми ж будуємо правову державу.
Gismeteo 
