Мабуть, через ліси, що розкинулися довкола, через мальовничі пейзажі, створені природою, ці села з давніх-давен і стали називати Велика Зелена та Мала Зелена. Тут і справді охоче селилися люди, зводили будівлі, ростили дітей і мріяли про краще та щасливе майбутнє. Та хмари після чорнобильського вибуху накрили ці райські на вигляд куточки.
— Може, тому, що в нас багато лісів, високовольтна лінія, то це й притягнуло хмару. Може, причина в іншому. Але тоді, добре пам’ятаю, коли ішли полем, то під ногами ніби струмом віддавало, – розповідає жителька села Мала Зелена Олена Слободян. – Село наше, в якому виникла небезпечна радіаційна ситуація, визнали таким десь у 1993 році. Усіх жителів прирівняли до четвертої категорії постраждалих від ЧАЕС. Люди з Малої Зеленої отримали право раніше виходити на пенсію, мали доплати, безкоштовно оздоровлювалися. За «чорнобильські» кошти почали будувати школу, дитсадок, Будинок культури. А який медпункт звели – у цьому ж приміщенні була квартира для фельдшера, санвузол з внутрішнім туалетом. Тоді планували, що будуть тут кабінети ще й стоматолога, гінеколога. А нині нічого цього немає...
— Мені вже 80 років, усіляке в житті було. Пережили й ті страхи, коли нам сказали, що радіація в селі дуже висока. Стільки людей тоді мали хвору щитовидну, особливо — діти. Хоч тої радіації не видно, а страшно було, — пригадує Надія Чолійчук. — Нині в селі залишилися в основному старики. А що таким, як я, треба в першу чергу? Щоб хтось допомагав справлятися з болячками, бо ми самі не можемо давати раду в лікуванні. Та якраз оце, головне, в людей забрали, — мало не з плачем каже Надія Олександрівна. — Нема навіть кому тиск зміряти.
— Що ж це за реформи такі, що для людей не краще, а гірше? Вірите, я не знаю на якому світі живу, — говорить про свою ситуацію 71-річна Раїса Шолудько з Великої Зеленої, колишня доярка. — Мій чоловік вже 11 років прикутий до ліжка, переніс обширний інсульт, інфаркт. Самі розумієте, треба уколи, крапельниці, якісь ліки, — біжу до фельдшерки, або ж вона сама навідувалася, знала про нашу біду.
А з нового року все, закрили медпункт, фельдшера нема. Є сімейний лікар. У Сокиринцях. Це ж туди ще б дістатися. А якщо треба до спеціаліста, то поїдь до сімейного, візьми рецепт, візьми направлення, потім запишися в чергу. Як це все зробити, коли ми ледве ноги переставляємо, коли автобуси не ходять? — запитує жінка. — Таксі в один бік — 150 гривень, а інакше нічим не доїдеш.
Було таке, що я зламала ногу, а чоловіка лежачого треба ж повертати, йому необхідний постійний догляд. А я стояти не можу. То фельдшерка таки щоразу довідається.
Потрібно було, щоб оглянув чоловіка уролог, а як це зробити? Як доставити спеціаліста в наше село? Якщо приписують уколи, крапельниці, то я не вмію цього робити. А треба було катетер поміняти, то хоч сядь і плач, — а ніхто не допоможе. Тільки швидку викликати, — додає вона.
— Ми стали невигідними. Автобусні рейси невигідні, навіть два рази на тиждень. Магазин в селі теж невигідний. Добре, приватник раз на тиждень привозить продукти, хоч і не завжди якісні, з високими націнками. Хліб тримаємо в холодильнику, щоб не дуже швидко почерствів. Лікуємося за порадою телевізора — з реклами. Та я одного разу замовила, щоб знайомі, коли будуть їхати в село, привезли мені «рекламні» ліки від тиску. Після тих таблеток ноги попухли, а тиск не падає. Попросила, щоб завезли мене в Чемерівці, а там кажуть, що треба направлення від сімейного, а він в Сокиринцях. Помилуйте, прошуся, не зможу я дістатися туди, потім до вас. Нема чим і нема за що. Пішли до лікаря, який завідує сімейними, просила, щоб мене оглянули, проконсультували. Хіба це не знущання над людьми? Ще й коронавірус. Зараз всі бояться одне одного. Не дуже кудись і поїдеш, — ділиться наболілим.
— На приміщенні медпункту написали, що наш лікар приїжджатиме через кожні два тижні. Але вже чотири місяці він не навідується. Те, що з села забрали фельдшера, не по-людськи. Нам стало в рази гірше. Невже, якби людина працювала хоча б на півставки у двох селах, це так затратно? — запитує Олена Слободян.
— Колись, здається, два рази на рік, у нас проводили вимірювання радіації, радіонуклідів у продуктах. Але тепер років з десять цього немає. Може, й радіація зникла. Та все одно здоров’я наше вона добре підірвала, — додає Надія Чолійчук.
— Багато хто радив мені залишити цю парафію в Малій Зеленій, бо вона, мовляв, неперспективна, до церкви збираються, як правило, 12 стареньких бабусь, — каже настоятель місцевої церкви отець Василь (Демчишин). Але ж ці старенькі, вважаймо, наші батьки. Варто лише глянути їм в очі — і прочитаєш таку велику тугу. Як директор благодійного фонду «Карітас», я їжджу по багатьох селах. Від фонду доставляємо продукти харчування, медикаменти, інше, щоб хоч трохи полегшити життя людей, допомагаємо коронавірусним хворим, — продовжує отець Василь. — Останнім часом, бачимо, є хороші зміни — провели водогони, вуличне освітлення, ремонтують потроху дороги. Все це заслуга об’єднаної громади. Але те, що через медичну реформу, спущену «зверху», у наших сіл відібрали можливість тут, на місці, отримати першу медичну допомогу, на мою думку, велика помилка. Медична допомога для сільських людей, на жаль, доступнішою не стала. Про це постійно говорять жителі сіл, де проводжу богослужіння.
Щоб підтримати їх, фонд «Карітас» готовий забезпечити сільський медпункт необхідними медпрепаратами. Чим зможемо — допоможемо. Аби тільки в громаді передбачили бодай мінімальну ставку для медпрацівника. Митрополит Андрей Шептицький сказав, якщо людина неосвічена, хвора, то бідності та криз не подолати. На превеликий жаль, ці слова справджуються в нашому сьогоденні, в селах не залишається ні шкіл, ні медичних пунктів… І нині статус постраждалих, здається, можна застосувати не лише для сіл, які були накриті чорнобильскою хмарою та забруднені радіацією. Така гірка правда нашого життя.
І справді, у роки, коли село було велелюдним, коли будувалися нові заклади соціальної сфери, ніхто й гадки не мав, що жителів у ньому буде все менше, що, як сьогодні, триматиметься воно на кількох десятках людей. Так, як це сталося в Малій Зеленій, у Великій Зеленій та багатьох-багатьох інших селах.
— Людей залишилося мало. Із колишніх пільг, що були передбачені для територій, які постраждали від аварії на ЧАЕС (а на Чемеровеччині визнали постраждалими п’ять сіл), зараз залишили лише можливість раніше виходити на пенсію за віком, — розповідає староста Петро Семенишин. — Проживають у селах переважно старші люди. Зрозуміло, що їм нелегко. Не-
одноразово вони зверталися до мене з проханням налагодити автобусне сполучення. Неодноразово вели перемовини з приватним перевізником. Є автобусний рейс Чемерівці-Кам’янець-Подільський, через села. Проте пасажирів, як правило, один-два, а, буває, і тих немає. Тому й відмовляються водії заїжджати в село. Шукаючи вихід, вирішили, що люди дзвонитимуть безпосередньо водію і повідомлятимуть про свою поїздку. Виручав їх інколи «Шкільний автобус», коли вкрай треба було їхати, але в період карантину він не курсує. Через карантин неохоче беруть попутників і водії приватного транспорту, бояться коронавірусу. Думаю, згодом це питання більш-менш врегулюється. А пандемія негативно вплинула на життя кожного з нас, — додає Петро Михайлович.
Є сподівання, що вирішиться й питання з медичною допомогою для жителів цих сіл. За словами голови Чемеровецької територіальної громади Олександра Собаня, нині триває конкурс на посаду керівника центру ПМСД, з яким і можна буде вирішувати подібні проблемні питання. «Центри первинної медико-санітарної допомоги працюють відповідно до вимог Національної служби здоров’я України, як самостійні організації, — коментує Олександр Володимирович. — У Сокиринцях відкрили нову сучасну амбулаторію, забезпечили її новим автомобілем, тож доїжджати на виклики, на прийоми згідно з графіками, — думаю, не повинно складати проблеми.
З такими скаргами до мене жителі Великої Зеленої та Малої Зеленої не зверталися. Проте, як тільки буде призначений керівник Чемеровецького центру ПМСД, порушені жителями питання врегулюються», — каже голова територіальної громади.
Сьогодення і справді привнесло чимало змін у наше життя. І, треба визнати, зміни ці не завжди приємні, іноді — болючі. Тож на їхньому тлі й справді дуже важливо почути людей і піти їм назустріч. Вони так чекають
цього.
Gismeteo 
