Відчай, спротив і страх перед завтрашнім днем змусив селян села Левківка на Старокостянтинівщині перекрити дорогу. Саме так сподівалися привернути увагу до болючої проблеми, яка важким каменем впала на кожну сім’ю, де тримають корів.
– Тільки завдяки корівкам ми й виживаємо. В селі роботи немає, пенсії мізерні, з них навіть кури сміються. А нам же з чогось треба платити за світло, за щось лікуватися, може, якісь чоботи купити на заміну дірявим. А за що? Хтось «згори» пробував прожити на ці кошти? – не стримує емоцій Леонід Мазур. – Тяжко треба працювати, щоб доглянути кілька корів, але тільки вони й виручають. Люди тримають по 2-5 корів, інакше – не вижити. А тепер над всім селом сільські депутати познущалися. Відібрали у нас пасовища!

— Змушені будемо корів здавати. Бо що, на асфальті їм пастися? — долучається до розмови Валентина Мазур. — Коли відбувалося розпаювання земель колишнього колгоспу, то на кожен пай виділили трохи більше чотирьох гектарів землі. Люди тоді зійшлися і вирішили, що кожен залишить 95 соток, аби вони перейшли до земель запасу. Бо ж мало на які цілі ще знадобиться земля. Десь 450 гектарів пайовики віддали, щоб їх могли використовувати для загальних потреб. Тепер про це ніхто не згадує. Де наші землі? В чиїх руках вони сьогодні? Поверніть їх людям!
Ще не так давно в селі було три пасовища, розповідають селяни. Одне з них, луг, називали Копанки. Та депутати Сербинівської сільської ради у 2020 році дали дозвіл, щоб ці земельні ділянки використовувалися для ведення особистого селянського господарства. Наші співрозмовники показують документ із розподілом понад 50 гектарів цих площ. Депутатці Людмилі Осадчук, кажуть, вдалося взяти дві ділянки – собі й чоловікові, а також потурбуватися про родичів, бо землю   отримали Лариса Чубенко, чоловікова сестра, її син Олег Чубенко і невістка Наталя Чубенко.Тут дісталася земля доньці та зятеві колишньої виконуючої обов’язки голови Сербинівської сільради Оксани Бачук. Не «образили» себе й деякі інші депутати. Словом, лугу немає. І пасовище на так званому аеродромі теж в минулому році роздали. Це
стало великою несподіванкою для місцевих. Бо ж, кажуть, навіть не підозрювали, що за їхніми спинами його ділять. Ще більше були вражені, коли дізналися, що дісталася земля сільським депутатам та їхнім найближчим родичам. Світлана Кулинич, її чоловік Олександр Кулинич, донька Тетяна Кулинич та сестра Наталя Швець, яка проживає в Києві, стали власниками цієї землі. Крім них, пощастило обзавестися земельними ділянками на аеродромі — пасовищі ще одному депутату — Анатолію Прісичу та його доньці Олені Прісич.
— Хто поближче до влади, той і використовує можливість прихопити земельку. А простій людині відмовляють, для простих немає вільної землі, — розповідає Анатолій Щерблюк. — Ми про те, що «аеродром» забрали, дізналися тоді, коли вже була виготовлена документація, присвоєні кадастрові номери і в комп’ютері висвітлилося, що земля приватизована. Ондечки йде Тетяна Чубенко. П’ять корів тримала, щоб дати раду сім’ї. В неї на руках хвора матір, дитина, чоловік помер. Для таких, як вона, земель немає, — каже, підкликаючи до нас односельчанку.
— Я вже одну корову здала, — каже Тетяна Чубенко і підходить ближче. — Якщо не буде пасовища, то до осені треба й решту здавати. За що тоді жити — не знаю. Рубають нас під самий корінь, щоб вже не піднялися. Хіба ж можна, щоб в селі, де кожен тримає корови, не було пасовища? Чи діждемо часу, коли не за свою шкуру думатимуть, а хоч би трохи про людей? Забрали одне, друге пасовище, добралися до третього.
І справді, досі неподалік села залишалося пасовище неподалік кар’єру, між селами Йосипівка та Левківка. Після розпайованого «аеродрому» воно стало місцем, де випасали корів як в череді, так і самостійно.
Люди розповідають, що минулого року, незадовго до виборів місцевого самоврядування, коли мала утворитися Староостропільська територіальна громада, старостати, виконуюча обов’язки сільського голови Оксана Бачук на сході села запевнила людей, що урочище біля кар’єру залишиться пасовищем. Мовляв, аеродром розпаювали, а це — буде для потреб громади.
— Ми й заспокоїлись, — додає Анатолій Заїка. — Напустила людям туману в очі перед виборами. А тепер, дивіться, обидві мої корови біля дороги прив’язані. Хіба вигодую їх на асфальті? Навесні, як мали виганяти худобу на пасовище, половина його вже була зорана, вже — у чиїсь власності. Допитувалися, кому віддали. Називали прізвища, яких в селі нема.
Хотіли жителі, щоб їхню протестну акцію відвідала колишня в.о. сільського голови, а нині староста села Сербинівка, Оксана Бачук і перед усіма пояснила, чому тишком-нишком «висковзають» із громади пасовища. Оксана Володимирівна не прийшла, зіслалася на нездужання.
Селяни шукали підтримки в голови територіальної громади Юрія Соломіна, все ще сподіваючись, що вихід знайдеться з цієї жахливої ситуації.
— На жаль, попереднє керівництво сільської ради села, до якої входила Левківка, депутати не подбали про те, щоб оформити пасовище у власність громади. Ці землі можна надавати в користування  згідно з законом. І хоч законодавство не порушене, по відношенню до людей, без сумніву, вчинили непорядно, — висловлює свою думку Юрій Васильович. — Я запропонував людям звернутися до суду, можливо, їм вдасться відстояти свої права, адже землі пасовища ділили, переслідуючи особисті інтереси. А ми вже звернулися в правоохоронні органи, прокуратуру з тим, аби зупинити роздавати землю людям, які не проживають в селі, не беруть участі в громадському житті. Сподіваюся, нам вдасться закріпити за громадою чотири гектари пасовища, яке ще залишається. Для тієї кількості корів, яку утримують у домашніх господарствах, це, звісно, замала площа. Тому плануємо вишукати приватні ділянки, які можна було б обміняти на землі запасу. Можливо, вдасться знайти компроміс із власниками земельних наділів і все ж допомогти людям, — каже він.
***
Це справді гнітюче враження — бачити прив’язаних корів обабіч дороги, навпроти будинків, чути гірке зізнання косаря, який каже, що відтепер трава за двором — чи не єдиний корм для худоби посеред літа. Боляче чути розповіді селян, які добре розуміють, що свої ж, яким довіряли, яким доручили керівництво селом, просто пошили їх в дурні.
Основа, яка давала можливість виживати, переборювати труднощі, ось-ось рухне. У великій тривозі все ж сподіваються селяни, що до цього буде діло не лише їм.
Післямова: коли номер готувався до друку, жителі Левківки повідомили, що з «вільних» донедавна чотирьох гектарів пасовища хтось вже став власником двох з них. У Хмельницькому Держгеокадастрі, інших установах, виходить, на їхнє прохання не відреагували. Найімовірніше, не вдасться втримати і решту цього пасовища. Ця звістка, кажуть, ріже без ножа. Корови ж на асфальті не пастимуться...