Новоушицький район — один із найпрекрасніших куточків нашої Хмельниччини. Надто теплої пори року. А на берегах величного Дністра взагалі аж дух перехоплює! Чи ж варто мріяти про далекі швейцарії, коли маємо такі райські місця у себе вдома?..
Та місцевому люду не до красот. Бо важкі часи настали для нього: удень і вночі переймається єдиним — як вижити?
Ще кілька років тому ми писали, що гибіє Новоушиччина — вмирають села, зникає промисловість, а відтак порожніють вулиці й у райцентрі. Місцеві чиновники, виправдовуючись за свої посади й зарплати, браво рапортували, що докладають усіх зусиль, аби знайти інвесторів і відродити цей край. Та, вочевидь, намарними були їхні старання — житіє тутешніх і селян, і жителів містечка лише погіршилося...
Нещодавно, скажімо, ховали зовсім молодого чоловіка — ще й тридцять не виповнилося йому. У труні повернувся заробітчанин із Москви. Овдовіла молода дружина, напівсиротою зостався 4-річний синочок... Ні, не за легкими грошима подався чоловік до ворожої держави — безвихідь погнала до тієї злощасної Московії.
Та хіба його одного? Сотні, а мо’ й тисячі вихідців звідси перебувають нині на заробітках по закордонні, здебільшого — у ті й же Росії. Чи не парадокс — підіймати економіку держави, яка воює з рідною країною, гатить по твоїх співвітчизниках із «Градів» і «Смерчів»? Парадокс. Але й засуджувати цих приречених не візьмуся. Бо як інакше їм годувати свої сім’ї?
Ось що, приміром, повідав директор Новоушицького райцентру зайнятості Геннадій Гринчук:
— Приблизно тридцять тисяч населення має нині район. Майже половина — працездатного віку. Виживають ті, хто не подався у світи, в основному за рахунок власного господарства, бо знайти офіційну роботу практично неможливо. Якщо раніше у кожному колгоспі трудилося по три-чотири сотні осіб, то тепер крупні сільгоспкорпорації, що орендують тисячі гектарів землі, працевлаштовують хіба одного-двох з села, та й то треба бути висококваліфікованим спеціалістом.
Кілька підприємливіших жінок скуповують молочну продукцію та везуть її аж до Києва. А решті селян доводиться здавати сировину переробникам за безцінь, що геть нівелює їхню важку та затратну працю. Через це люди спродують худобу. Колись, було, по дві-три корови тримали, а тепер треба пару кілометрів пройти вулицею, щоб надибати обійстя з молочницею.
Відтак з року в рік знелюднюється тутешня, віддалена і від обласного центру околиця...
— Статистика останніх п’яти років свідчить, — продовжує Геннадій Пилипович, — про щорічне зменшення населення Новоушиччини на триста осіб — вмирає майже ціле середнє село! Он і в моєму рідному Куражині перетворилися на пустки більше тридцяти садиб лише по центральній вулиці. А, пригадую, років двадцять тому в усіх куточках було велелюддя...
У Новій Ушиці ситуація ще плачевніша. Адже містяни не мають ні паїв, ні великих земельних наділів, отож ні з чого утримувати худобу та живність, не розбагатієш на городині. А діючих підприємств у колись потужному промисловому райценрі зосталося... Та вже пальців і однієї руки забагато — маслозавод, хлібокомбінат (раніше працювали аж два) й у сезон (торік він тривав всього три місяці) запускають один цех консервного. Лише на останньому, за радянських часів круглоріч було зайнято понад дві сотні містян, а ще влітку та восени залучали студентів. І цегельний гудів цілодобово. І комбікормовий — у дві зміни. І в держлісгоспі багато тутешніх трудилося. А яким потужним був “Міжколгоспбуд” — понад три сотні працівників, по два багатоквартирних житлових будинки здавало підприємство щороку... Нині ж, певно, всього стільки жителів містечка та навколишніх сіл мають сяку-таку стабільну роботу. І то це разом з бюджетниками.
Про те, як “допомагає” держава решті безробітних громадян, “удосконалючи”, зокрема, законодавство, що стосується зайнятості населення, також розповів директор. Скажімо, як віднедавна члени особистого селянського господарства, а тим паче — його власники, не можуть навіть стати на облік у центрі зайнятості... Як тепер уже й кочегарів позбавили права отримувати допомогу з безробіття, бо чинна норма вимагає бути працевлаштованим щонайменше шість попередніх місяців, а їх оформляють лише на п’ять... Як раніше підприємства стимулювали створювати для безробітних додаткові місця, повністю компенсуючи роботодавцям витрати на зарплату, а тепер із держказни відшкодовують лише єдиний соціальний внесок.
Утім наша газета багато разів писала на цю тему, наголошуючи на недолугості прийнятих поправок, а то й на їх антинародній сутності. Але, вочевидь, небожителям, котрі “рулять” у вищому законодавчому органі, найболючіші проблеми жителів української глибинки просто незбагненні.
І в цьому пересвідчуєшся щоразу більше. От і Василь Панасович Гаврилюк, місцевий пенсіонер, якого ми попросили повідати трішки про тутешнє життя-буття за колишніх та нинішніх часів, такої ж думки. Він виявився давнім шанувальником “Подільських вістей” та дописувачем. Нещодавно, до прикладу, редактор цитував Василя Панасовича у своїй передовиці. Бо самісіньку, хоч і гірку, правду виклав у своєму листі чоловік. Стало б цього болю (не стільки особистого, скільки спільного як для його земляків, так і для усіх простих українців) не на одну розмову:
— Я тільки з комбікормового 16 літ стажу маю, — каже Василь Панасович. — Без відпусток та перерв трудився і в інших організаціях, жодного дня не був без роботи. Та тоді всі так працювали — тяжко, не покладаючи рук. Будували заводи, фабрики, зводили житло. Бувало, як ідуть на зміну чи зі зміни цегельники по нашій вуличці, то й не розминешся. У “Міжколгоспбуді”, що якраз ось за цим (чоловік показує рукою навпроти — авт.) парканом, тьма народу було, від рання до смеркання робота кипіла, мов у вулику. А тепер півміста можеш пройти й ні душі не зустріти... Ет... Оце днями син потрапив до лікарні, то все з дому неси, ліків ніяких не дають, за свої гроші все купуй. В ту ж аптеку хоч не потикайся — від цін серце може стати.
— А скільки наших дітей на сході вже погибло. Скільки покалічених, травмованих молодих хлопців. Скільки пропало безвісти... — змовкає, не стримуючи сльозу старенький. — І кінця-краю не видко тій війні. Бо, певно, комусь вона вигідна...
Аж моторошно від таких страшних припущень! Чому, — хочеться заволати, — вигідно вбивати людей, сіяти смерть і горе замість того, щоб засівати хлібами багатющі українські землі (скажімо, торік на полях Новоушицького району збирали по 85 центнерів пшениці з гектара!), вкладати кошти у розвиток, до прикладу, ось цього благодатного Подільського краю? Та дай сюди доброго господаря, залучи інвестиції — і лише тутешнє узбережжя Дністра могло б наповнювати бюджет не одного району. А таких райських куточків, що можуть приносити значні прибутки від тієї ж туристичної галузі, на Хмельниччині чимало.
Немає сумніву в тому, що Україна виграє війну, і невдовзі запанує мир на усій її території. Але поки вояки боронять рубежі нашої Вітчизни на сході, нічого посипати голову попелом та споглядати, як далі вмирають такі ось села й містечка. Влада усіх рівнів — від низів і аж до Печерських пагорбів — таки має почути голос української глибинки та взятися нарешті рятувати.
Gismeteo 
